На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Клуб сімейного дозвілля
- ISBN: 978-966-14-7194-7
- Переводчик: Екатерина Ивановна Гловацкая
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші». Краткое содержание книги:
У часи, коли світ сповнився жаху та страждань, коли люди безжально та безглуздо вбивали один одного, хтось мусив сказати: «Ніколи ще життя не було таким дорогоцінним, як сьогодні… коли воно так мало коштує». Цією людиною був Ерих Марія Ремарк.
«НА ЗАХІДНОМУ ФРОНТІ БЕЗ ЗМІН»
Пауль Боймер і його однокласники потрапили в окопи зі шкільної лави. Зазирнувши у сталеві очі війни, ці хлопчаки не можуть повірити, що колись вона скінчиться, що настане мирне життя. Чи знайдуть у ньому опалені боями юнаки своє місце? Та це буде потім, а тепер… тепер на Західному фронті без змін.
«ПОВЕРНЕННЯ»
Вони повернулися з війни. Вони вижили. І тепер треба… жити далі. Проте все, що було важливим колись, раптом втрачає значення. Попри страх, безнадію, самотність герої повинні знайти новий сенс життя…
«ТРИ ТОВАРИШІ»
Один із кращих світових романів про справжню дружбу і велике кохання… Війна опекла душі людей, і рани ще не загоїлися. Але все можна подолати, коли поруч є два товариші і кохана. Найвідоміший твір Ремарка — мабуть, найкрасивіша історія людських почуттів.
XI
Ми вже кинули лічити тижні. Коли я прибув сюди, була зима, і, як вибухали снаряди, навсібіч летіли грудки мерзлої землі, не менш небезпечні, ніж снарядні осколки. Тепер дерева знову зазеленіли. Життя наше минає то на передовій, то в бараках, то знову на передовій. Ми вже трохи звикли до цього, війна — це наче смертельна хвороба, як рак і сухоти, як грип і дизентерія. Тільки смерть з’являється тут набагато частіше, у різноманітних виглядах, і вона — куди жахливіша.
Наші думки мов глина, їх формують дні, минаючи один за одним; думки хороші, коли ми відпочиваємо, а коли ми опиняємося під вогнем — вони мертві. Численні вирви є не тільки навколо нас, але і всередині, в наших душах.
Кругом усі так живуть, не тільки ми; те, що минуло, не має тепер ніякої ваги, люди й справді його не пам’ятають. Колись освіта й виховання створювали різницю між людьми, тепер вона майже зникла, її ледве можна відчути. Часом освіта й виховання дають перевагу в певній ситуації, але вони мають і свої вади — вони створюють перешкоди, які потім важко буває долати. Це так, наче колись ми були монетами різних країн; потім їх перетопили, і тепер на всіх стоїть один і той самий карб. Щоб розрізнити ті монети одну від одної, треба ретельно випробувати матеріал, з якого їх зроблено. Ми насамперед солдати, і тільки вже потім якось дивно й соромливо ми ще почуваємося особистостями.
Усі ми — велике братерство, на якому лежить відблиск від оспіваного в народних піснях товариства, і солідарності в’язнів, і розпачливої згуртованості людей, приречених на смерть; це й позначає наше життя серед постійної небезпеки, беззахисності й напруженого чекання смерті; це життя зводиться до байдужого сприймання людиною дарованих їй годин, сприймання без патетики, в найзвичайнісінький спосіб. Воно й героїчне, і банальне, наше життя, коли хто схоче визначити, але хто цього схоче?
А виявляється це, приміром, так: якось нас попередили, що супротивник підіймається в атаку, Тьяден миттю виїдає свою горохову юшку зі шкварками, бо він не знає, чи за годину ще житиме. Ми довго сперечалися, чи варто так робити. Кач заперечував: можуть поранити у живіт, а коли шлунок повний, це дуже небезпечно.
Такі речі для нас — справжні проблеми, ми серйозно замислюємося над ними, та інакше не може й бути. Тут, перед лицем смерті, життя стало страшенно прямолінійне, воно обмежується найнеобхіднішим, усе інше спить глухим сном; ця наша примітивність і рятує нас. Якби ми були не такі однакові й не такі примітивні, то вже давно б збожеволіли, дезертирували або нас повбивало б. Ми немов альпіністи високо в горах, укритих кригою: тоді всі функції організму конче мусять служити тільки збереженню власного життя, це викликано необхідністю. Усе інше відкидається, бо воно вело б тільки до марної витрати сил. Це для нас єдиний спосіб порятунку; часом я сам собі здаюся чужим, коли в години тиші загадкові відблиски минулого показують мені, наче в тьмяному люстрі, відокремлені від мене обриси мого теперішнього існування, і я дивуюсь, як незбагненна діяльна сила, сила життя, змогла пристосуватися й до таких форм. Усі інші її вияви перебувають у стані зимової сплячки, життя зосередилося лише на тому, щоб стерегтися смерті; життя перетворило нас на мислячих тварин і озброїло нас інстинктом; воно зробило з нас тупаків, аби нас не зламали жахи війни, котрі навалилися б на нас, якби ми думали ясно та свідомо; життя збудило в нас почуття товариськості, щоб ми не опинилися в безодні самотності; воно озброїло нас байдужістю дикунів, аби ми всупереч усьому могли тішитися кожною світлою хвилиною і зберігати її надалі для захисту від навали небуття. Так ми й живемо — замкнено, суворо, ні в що не втручаємось, і лише зрідка якась подія осяває наше існування. Але тоді з глибини нашого єства зненацька виривається полум'я неймовірно тяжкої туги.
Це небезпечні хвилини, бо вони доводять, що наша пристосованість усе-таки штучна й це не справжній спокій, а тільки зусилля бути спокійним. Зовнішніми формами життя ми майже нічим не відрізняємося від дикунів, та коли дикуни можуть постійно так жити, бо це для них природно, а напруження духовних сил може призвести їх до дальшого розвитку, то в нас — усе навпаки: ми напружуємо свої внутрішні сили не для дальшого розвитку, а для повернення назад, у дикунство. Для них цей стан природний і зрозумілий, а для нас — штучний, створений ціною неймовірного напруження.
Часом уночі нам, буває, привидяться уві сні якісь обличчя, і ми прокидаємося знеможені, ще під владою цих чарів, і з жахом відчуваємо, який непевний наш спокій і яка примарна межа відділяє нас від пітьми… Ми — невеличкі пломінці, ледве захищені хисткими стінами від буревію смерті чи божевілля, ті пломінці лише мерехтять, а часом майже гаснуть. Тоді глухий гуркіт бою оточує нас кільцем, ми зіщулюємося, замикаємось у собі й широко розплющеними очима вдивляємося в ніч. Трохи заспокоює нас тільки дихання поснулих товаришів, і ми вже чекаємо ранку.