На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Клуб сімейного дозвілля
- ISBN: 978-966-14-7194-7
- Переводчик: Екатерина Ивановна Гловацкая
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші». Краткое содержание книги:
У часи, коли світ сповнився жаху та страждань, коли люди безжально та безглуздо вбивали один одного, хтось мусив сказати: «Ніколи ще життя не було таким дорогоцінним, як сьогодні… коли воно так мало коштує». Цією людиною був Ерих Марія Ремарк.
«НА ЗАХІДНОМУ ФРОНТІ БЕЗ ЗМІН»
Пауль Боймер і його однокласники потрапили в окопи зі шкільної лави. Зазирнувши у сталеві очі війни, ці хлопчаки не можуть повірити, що колись вона скінчиться, що настане мирне життя. Чи знайдуть у ньому опалені боями юнаки своє місце? Та це буде потім, а тепер… тепер на Західному фронті без змін.
«ПОВЕРНЕННЯ»
Вони повернулися з війни. Вони вижили. І тепер треба… жити далі. Проте все, що було важливим колись, раптом втрачає значення. Попри страх, безнадію, самотність герої повинні знайти новий сенс життя…
«ТРИ ТОВАРИШІ»
Один із кращих світових романів про справжню дружбу і велике кохання… Війна опекла душі людей, і рани ще не загоїлися. Але все можна подолати, коли поруч є два товариші і кохана. Найвідоміший твір Ремарка — мабуть, найкрасивіша історія людських почуттів.
Удень на небі висить повно аеростатів. Це означає, що з ворожого боку в наступі тут братимуть участь танки й літаки. Але це нас цікавить набагато менше, ніж те, що розповідають про нові вогнемети.
Серед глупої ночі ми нараз прокидаємося. Земля стугонить. Над нами буяє вогонь. Ми тулимося по кутках. Можна розрізнити снаряди всіх калібрів.
Час від часу кожен хапається за свої речі, щоб переконатися, чи все на місці. Бліндаж тремтить, ніч реве і спалахує блискавками. При цих миттєвих спалахах ми дивимось один на одного й похитуємо головами; обличчя в нас бліді, вуста міцно стулені.
Кожен усім тілом відчуває, як важкі снаряди зносять бруствер траншеї, розкидають баласт і шматують верхні бетонні брили. Часом ми чуємо глухий, але ще дужчий удар, немов то гарчить і б’є лаписьками хижий звір, це означає пряме влучання в окоп. Уранці деякі молоденькі солдати з зеленими обличчями вже блюють. Вони ще зовсім не досвідчені.
До траншей повільно просочується неприємне сіре світло, і спалахи пострілів блідішають. Настає ранок. Тепер до гарматного вогню додаються вибухи мін. Це найжахливіше з усього обстрілу. Там, де міна влучила, залишаються суцільні могили.
Нова зміна розвідників іде в секрети, а ті, що звільнилися, повертаються до окопів, вони аж заточуються і тремтять, одежа в них уся забрьохана болотом. Один мовчки лягає в куток і починає їсти, інший, недавно призваний із резерву, схлипує: вибуховою хвилею його двічі перекидало через бруствер, та він відбувся тільки нервовим шоком.
Новобранці поглядають на нього. Такий стан швидко передається іншим, нам треба пильнувати, в декого вже починають тремтіти губи. Добре, що вже настає день: може, атака почнеться незабаром, у першій половині дня.
Обстріл не припиняється. Позаду нас теж вибухає. Скільки око бачить, скрізь здіймаються фонтани грязюки й металу. Обстрілюється широченна смуга передової.
Атака не починається, але стрілянина не вщухає. Від вибухів ми поволі глухнемо. Майже ніхто вже не розмовляє: однаково не можна нічого зрозуміти.
Від наших траншей замалим нічого не зосталося. У багатьох місцях вони тепер завглибшки тільки з півметра, їх майже не видно через ями, вирви й купи землі. Просто над нашим окопом розривається снаряд. Одразу стає темно. Нас засипало, і доведеться самим відкопуватися. За якусь годину вхід знову вільний, і ми трохи заспокоїлися, бо були зайняті ділом.
Ротний командир спускається до нас і розповідає, що зруйновано два бліндажі. Побачивши командира, новобранці зовсім заспокоюються. До того ж він каже, що сьогодні ввечері спробують підвезти нам їжу.
Новина звучить приємно. Ніхто, крім Тьядена, про це й не думав. Зовнішній світ потроху наближається до нас; якщо підвезуть їсти, то, мабуть, справа не така вже й кепська, — міркують новобранці. Ми не заважаємо їм так думати, хоч самі гаразд знаємо, що їжа — це так само важливо, як снаряди, і тільки тому її мусять сюди доправити.
Однак це не вдається. Висилають іще солдатів. Але й вони змушені повернутися. Нарешті з солдатами йде Кач, проте і він нічого не може зробити. Ніхто не годен прорватися крізь цей вогонь: він такий щільний, що миша не проскочить.
Ми затягуємо ремені собі ще дужче, а кожну скибку хліба жуємо довго, втричі довше, ніж звичайно. Та дарма, цього нам однаково замало. Страх які ми голодні. У мене ще зостався шматочок хліба; м’якуш я з’їдаю, скоринку ховаю в харчову торбину, а потім потроху її смокчу.
Ніч нестерпно довга. Ми не можемо заснути, дивимося попе-ред себе збаранілими очима й куняємо. Тьяден шкодує за тими шматками хліба, що їх обгризли пацюки, а ми повикидали. Треба було б їх сховати, тепер кожен би з’їв. Води нам теж бракує, хоч можна ще терпіти.
Удосвіта, коли ще зовсім темно, у нас знімається метушня. Крізь вхідний отвір до нас уривається зграя пацюків, що рятуються втечею, вони починають мерщій видряпуватися на стіни. Кишенькові ліхтарики освітлюють усю цю метушню. Солдати здіймають галас, лаються, б’ють пацюків. Це вибух люті та розпачу, що накопичилися за багато годин. Обличчя лихі, перекривлені, руки б’ють, пацюки вискають, ми вже не можемо спинитися, здається, от-от кинемося один на одного.
Цей вибух люті нас геть знесилив. Ми лежимо й знову чекаємо. Просто дивно, що в нашому сховищі немає ще втрат. Це одне з небагатьох глибоких сховищ, які ще не зруйновані.
До нас залазить унтер-офіцер, у руках він тримає хлібину. Усе-таки вночі трьом нашим солдатам пощастило проскочити й принести трохи харчів. Вони розповіли, що вогонь не меншає і сягає аж до позицій нашої артилерії. То просто загадка, звідки в них там стільки гармат.