Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр
- Автор: Фиккер Эдуард
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Переводчик: Геннадій Коновалов
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр». Краткое содержание книги:
Гострі, цікаві й повчальні повісті Фіккера перекладені кількома мовами світу, а останню з них екранізовано.
З пістолетом напоготові я збігаю рипучими сходами. Нема нікого. Приміщення скидається на спальню. Широке неприбране ліжко, шафа для одягу, стіл і стілець. На стіні кілька вкритих пилюгою картин. Ліворуч — звичайний рукомийник. Праворуч — дверцята, які виводять на дах.
Зрозуміло, що мені не хочеться дістати удар по голові, тим більше кочергою. Та що поробиш! Я підходжу до розбитого вікна і обережно визираю крізь нього. І тут мої очі стрічаються з очима дивної незнайомки…
Он воно що! Жінка! Проте я переконаний, що вона не причетна до злочину. Стоїть, притиснувшись до комина, і мовчить. Дивиться на мене з робленим спокоєм чи то з байдужістю.
Я опускаю пістолет.
— Виходьте!
Вона мовчки виконує наказ. Довге русяве волосся спадає з плечей. Класичні риси обличчя. Зодягнена в яскраво-червоний светр, що різко окреслює красиві груди, і вузенькі штанці. На ногах — червоні туфельки на низькому каблуці. Ноги — довгі і стрункі. Красуня, та й годі! Як бачите, важко запідозрити жінку в такому злочині. Між іншим, горло у неї чомусь закутане вовняною хусткою. Мабуть, через це вона й тримає так високо голову. Портрет її буде ще повніший, коли додати, що на правій руці яскраво виблискує золотий браслет у вигляді змії, а на одному з пальців — обручка.
Я досі тримаю пістолета в руці — так, про всяк випадок. Підходжу до дверцят, що виводять на дах. Вони замкнені зсередини. Одчиняю двері шафи — порожня. Годі показую пістолетом на сходи і кажу:
— Спускайтеся вниз!
Вона спокійна, ніби в руках у мене звичайнісінький ключик од настінного годинника. Правда, ледве пересуває ноги. Я змушений підігнати її. Скоряється, але мовчить.
Супроводжую її до зали. Бачу, що вона намагається не дивитись у бік Криштофа, але розумію, що вже бачила його жахливу рану.
— Хто це зробив?.. Ви?
Вона заперечно хитає головою.
— А хто?
Здвигує плечима.
— Ви вмієте говорити? — питаю з нетерпінням. Тільки мотає головою й показує на своє горло.
— Йдіть поперед мене! — наказую я. Коли виходимо, ховаю пістолет та зачиняю парадні двері. Йдемо до будинку, на даху якого стирчать телефонні й телеграфні щогли. Ось і невеличкий дворик, дерев'яна хвіртка і вхід із написом: «Поштове відділення». Входимо — порожньо. Стукаємо в усі двері. Нарешті одні з них відчиняє напіводягнений дідуган.
— Добридень, пані Томанова, — ввічливо звертається він до моєї бранки. — Вам щось потрібно?
Вона мовчить, тільки очима вказує на мене. А я кажу:
— Мені необхідно викликати Стржижків.
Показую посвідчення. Старик здивовано підводить брови, потім киває.
— Ідіть до тепла, пані Томанова, — запрошує він.
— Пані Томанова досить тепло зодягнена, — кажу я, даючи зрозуміти, щоб вона йшла за мною.
Пошта Високого нагадує щось середнє між складом і канцелярією: тут зберігається все, аж до дитячої коляски. Телефон висить на стіні. Над ним два дзвінки, схожі на тарілки; вони оглушливо калатають.
Зв'язуюся з містом порівняно швидко. Дякую старому і підписую квитанцію. Потім даю знак пані Томановій іти за мною. Дідуган в одній сорочці проводжає нас до хвіртки. Він ні про що не допитується, але видно, що дуже здивований. Адже я викликав не лише санітарну машину, а й двох офіцерів держбезпеки.
Питаю в німої, де тут можна посидіти та що-небудь перекусити. Вона веде до готелю в самому кінці вулиці. Дорожній майстер, що лагодив щось на шосе, ввічливо привітався й провів нас здивованим поглядом.
Заходимо в готель. Сідаємо в невеличкому, але затишному ресторанчику. На всіх столах чистенькі льняні скатерки. Під стелею спиртова лампа. Проте тут холодно й сиро, бо камін, видно, давно не топили.
— Так ви пані Томанова? — питаю я.
Вона ледве чутно шепоче.
— Так!
«Добре, що хоч не розучилася шептати», — думаю я.
— Ви дружина лікаря Альфреда Томана?
Киває.
— Є у вас паспорт?
Вона витягує його з кишені штанів, ніби давно вже тримала напоготові.
Розглядаю його. В цей час у дверях з'являється чоловік у штанях, заправлених в невисокі чобітки, та в зеленій сорочці, підперезаній шкіряним паском. На скронях поблискує сивина. Ніс великий, м'ясистий, губи пухкі, підборіддя кругле. Шия, мов у бика, проте очі маленькі й незлобиві.
— Драстуйте, пані Томанова, — звертається він до моєї сусідки, — що, будете вечеряти чи полуднати?
Вона заперечно хитає головою.
— А що звелить пан? — очікуюче дивиться він на мене. В маленьких очицях мелькає підозра.
— Дякую, — кажу я, — поговоримо про це трохи пізніше.
— Тоді мені тут нічого робити, — вклоняється він і виходить.