Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр
- Автор: Фиккер Эдуард
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Переводчик: Геннадій Коновалов
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр». Краткое содержание книги:
Гострі, цікаві й повчальні повісті Фіккера перекладені кількома мовами світу, а останню з них екранізовано.
— Звідки ви дзвоните? — запитую я.
— Будь ласка, запишіть: виселок Високий Карловарського району. Дзвоню з поштового відділення. Я живу в восьмому номері. Власне, не можна сказати живу… Я тут… Та про це потім. Машиною ви швидко сюди доберетесь.
— Навіщо?
— Як то навіщо?
— А чого ж мені їхати до вас?
— Не мучте мене, благаю вас! Розповім про все при зустрічі.
— А може, нам ліпше поговорити в моєму кабінеті? Я пошлю за вами машину.
— Ні за що в світі я не переступлю більше порога вашого кабінету, — відповідає Криштоф трохи аж занадто поспішно. — Та й звідси мені не можна їхати. Я все вам поясню. Приїздіть швидше, га?
— Куди спішити? Може, краще завтра?
— Завтра? О, господи! Гаразд, хай завтра! Може, я якось витримаю…
— А що там скоїлось?
— Він знайшов мене й тут! Знаєте, хто?
— Знайшов. Дивно! А од нас він утік, пане Криштоф.
— Це справжній диявол. Він знав, що я стежу за ним.
— Що ж, я більш здивувався б, якби було навпаки. Скажіть, а там є десь поблизу відділок держбезпеки?
— Є. Та ви приїздіть самі! І не баріться!
— Гаразд! Покладіть трубку — розмову хай однесуть на наш рахунок. Бувайте!
Я викликаю Карличка.
— Мені потрібна карта Карловарського району. Негайно пошліть Гонзика Тужиму, хай візьме її в архіві.
Обізнаність Гонзика може пошкодити мені й Криштофу. Тим ліпше. Хай, нарешті, виринуть на поверхню ті, що так довго й старанно ховаються в тіні.
— А вам, Карличек, доручається збір потрібної інформації про восьмий номер будинку в виселку Високий. Зробіть це швидко і обачливо. До ваших послуг телефон, телеграф і радіо. Завтра вранці я поїду туди, і мені не хотілося б діяти з зав'язаними очима.
— Кого ви візьмете з собою?
— Нікого. Якби я довіряв Криштофу, то весь той виселок давно вже був би блокований зі всіх боків. Але тому, що цього, як мені здається, жадав би й сам Криштоф, ми не вчинимо так. Хіба ви вже забули будинок номер п'ятнадцять на Височанах?
— Цього я ніколи не забуду! — Карличек блиснув скельцями й пішов.
Розбитний Гонзик Тужима через хвилину заніс мені кілька карт. Кладе їх на стіл і привітно посміхається. Піджак його, як завжди, застебнутий на всі ґудзики.
Я вибираю одну з карт і повертаю йому решту з таким виглядом, ніби не бачу його посмішки та застебнутих ґудзиків.
Розгорнувши перед собою карту, поринаю в роздуми. Одшукую виселок Високий. Від нього до північно-західного кордону не більш двадцяти кілометрів. Шлях, що веде до виселка, в ньому й кінчається. За Високим — жодного селища, лише ліс та державний кордон. Обираю найзручнішу дорогу. Бачу, що мені доведеться на 147 кілометрі звернути праворуч, а там вже — рукою подати.
Ждучи вістей од Карличка, знайомлюся з донесеннями про Вашека Небеського. Він поводить себе добре. Заспокоївся. Працює фізично й відпочиває. Людей не цурається, і всі вважають, що він приїхав у відпустку. Це майже так. Вашек з охотою бере участь у розвагах. Дівчата сохнуть по ньому. Та він жодною не цікавиться. Дарма!
Ще раз перечитую протокол допиту Франтішека Колди. Він більше не торочить дурниць. Зізнався у всьому: порушував графік руху поїздів, ховав у себе шпигунське спорядження, підтримував стосунки з незнайомими людьми, що з них він декого міг би впізнати. Головним його завданням була підготовка великої операції. Та діставши наказ рудої четвірки, він усе знищив. Твердить, що все йому остогидло і він хотів утекти за кордон. Завербувався тому, що не згоден з нашим політичним устроєм. Хоч я думаю, що його штовхнула на це політична байдужість.
З великою увагою продивляюся дані відносно Яна Тужими і Вілема Гегела. За цим і застає мене Карличек.
— У Високому ще до війни мешкали головним чином гейнлейнівці[3] — доповідає Карличек. — Будинок вісім — це жовта вілла, куплена у держави в розстрочку письменником Яном Шимаком. Він тепер більше нічого не пише, бо його тематика вже нікого не цікавить. Віллу не відвідує — там нудно, та й їздити далеко. Яну Шимаку зараз шістдесят один рік. Він постійно мешкає в Голешовіце. Три місяці тому здав віллу на півроку.
— Криштофу?
— Ні, — посміхається Карличек. Хоче знову мене здивувати. — Доктору Томану — вухо, горло, ніс. Йому сорок п'ять. Два рази на тиждень приймає вдома. Решту — в клініці. Його адреса: Сміхов, Затланська, 17.
— Ви розмовляли з ним?
— Так.
— Він знає Криштофа?
— Ні.
— Та годі вам морочити мене! Письменник Шимак здає віллу доктору Томану, її відвідує Криштоф, а Томан нічого про це не знає…
3
Чеські націоналісти.