На визвольних стежках Европи
- Автор: Дейчаківський Микола
- Год: 1997
- Язык: украинский
- ISBN: 966-7305-03-1
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «На визвольних стежках Европи». Краткое содержание книги:
Щоб з'ясувати ті всі переміни, треба б було далеко відійти від моєї основної теми. Отже, зміни в школі та в інших закладах та установах, стріча з новою системою і новими людьми зі Сходу — все те відсунуло спортові зацікавлення на дальший плян. І та осінь для спорту пропала, зимою футболу не було, лише під кінець весни 1940 року почалися спроби відновити футбольну діяльність. Почалося передовсім у нас в Ямниці. Тому що "Пролом" перестав існувати, створилися в Станиславові різні нові команди, як "Динамо", "Спартак", "Буревісник" та інші, але ми, ямничани, колишні змагуни "Пролому" приєдналися не до них, а до ямницької дружини.
Головою так званого Будинку Культури в Ямниці був призначений Микола Дуткевич, який колись був членом КПЗУ. Але він скоро розчарувався в совєтському режимі і, як чесна та порядна людина, втішався серед нас пошаною і симпатією. Він звернувся до нас, студентів, щоб якось відновити культурне і спортове життя. Звичайно, від нього влада вимагала якихось показників його роботи, бо почали влаштовуватися різні конкурси самодіяльности хорового й театрального мистецтва, тому й ми долучилися до того, щоб йому допомогти. Почали ми готувати вистави, а також хорові виступи. Наш хор здобув навіть перше місце на обласному конкурсі.
До організації футбольної дружини вступив і Богдан Дейчаківський. Він був одним із тієї інтеліґенції, що залишилася під совєтською окупацією. Щоб щось робити, головне те, що було політично нейтральним, — на якийсь час він став провідником нашої дружини. Крім нас, з екс-проломівців (Зуб'як, Малик і я), в дружині були ще два Василі Деркачі, яких для відрізнення називали одного Музикою, а другого Шпилькою (обидва вони щойно закінчили ґімназію), а ще два брати Семочки — Богдан і Михась, Влодко Мицько, Ема і ще кілька молодих грачів, отже весною ми вже мали сильну команду.
Слід згадати одну помітну зміну: сільська управа обладнала для нас нове грище на так званому "Ребриччиному лані". Воно було в кращому місці, поблизу залізничої станції, а головне те, що воно було рівне, м'яке, поросле травою. Тож нарешті ми покинули те "славне" ямницьке старе грище, яке за роки вкрилося поздираною шкірою і кров'ю змагунів. Що правда, ми до тих камінців та піску попривикали і навіть малими грали на ньому босоніж. Наша шкіра на ногах була така тверда, як підошви на черевиках. Зате дуже не любили нашого грища паничики зі станиславівських клюбів.
Спочатку, поки не було встановлено якоїсь системи, ми брали участь у товариських змаганнях з довколишніми командами. Пригадую тільки одні змагання — з Пациковом. До ґімназії (тепер до середньої школи) ходив з нами Іван Джус з Пацикова. Там була фаянсова фабрика, і він хвалився, що вони мають добру футбольну дружину. Ми сміялися з того, бо казали, що там може бути доброго в Пацикові, якщо казали всі в станиславівській окрузі, що "в Пацикові кози кують". Але він далі нахвалювався, що вони нас наб'ють. Кінець-кінцем ми прийняли виклик і одної неділі замовили підводу, передягнулися в нашій домівці і вже в уніформах, готові до змагань, поїхали до Пацикова. Змагання ми виграли з вислідом 12:0. Іван Джус не міг витримати того сорому і перед кінцем змагань зійшов з грища, злий і розчарований, кілька днів у школі не показувався нам на очі. Вертаючись із тих змагань, я пригадав собі, що в кишенях мого убрання, яке залишилось у домівці в Ямниці, я ненароком лишив нелеґальну організаційну літературу (в той час я вже був членом ОУН). Поворотна дорога була сповнена тривоги: чи хтось не шукав чогось по наших кишенях, бо якщо б знайшов, то я був би спійманий... Приїхавши, я знайшов усе в порядку, але довго цей випадок непокоїв мене.
ЗА КУБОК ОБЛАСТІ
У червні 1940 року я закінчив середню школу, а в вересні вступив до Львівського університету. Якраз у той час відбувалися розгри за кубок Станіславівської области. Перші змагання ми грали в Ямниці з дружиною "Буревісник" зі Станиславова, яку ми легко перемогли з рахунком 5:0. Турнір проходив за такою засадою: програв — відпав. Ми закваліфікувалися до наступної рунди. Другим нашим противником була репрезентація міста Калуша. Між усіма командами що змагалися за кубок области, Ямниця була єдиною сільською дружиною. Калуш до війни мав добру "А"-клясну дружину "Тесп". У Калуші була велика хемічна фабрика "Тесп", що була спонзором тієї дружини. А що фабрика мала гроші, то постягала добрих грачів з інших місцевостей. Одним із них був Ціхи зі Шлеська, свого часу він навіть виступав у репрезентації Польщі, був дійсно грачем високої кляси. Крім того був там колишній ас "Ревєри" — Герушинський. Змагання відбувалися на нашому грищі в Ямниці. Вони були важкі і драматичні, бо Калуш був технічно кращою дружиною, але ми надробляли завзяттям і посвятою. Нашому найслабшому грачеві Антосеві Дейчаківському, який грав на лівому крилі (за девізою: не уміш ґраць, ідзь на лєве скшидло), вдалося якось прорватися і стрілити рішального ґола, так що він став на той день нашим героєм. Гра була досить гостра і тверда, але того ми не боялися, бо такий стиль нам підходив. При одному вискоку до м'яча я зударився головою з коренистим і міцним Герушинським. Обидва ми попадали. Він підвівся й каже до мене: "Ну, хлопаку, але ти маш моцнов ґлове". По змаганнях ми говорили з Ціхим і він висловився так: "Ви грати не дуже вмієте, але ви так противникові перешкоджаєте, що з вами дуже трудно виграти". Чи його оцінка була правильна, важко судити: ми думали про себе що ми таки вміємо грати. Головне: змагання ми виграли і закваліфікувалися до наступної розгри, яка була потім визначена на виїзді з командою міста Надвірна. Надвірна також мала "А"-клясну дружину — "Бистрицю", до того була ще й жидівська дружина і також до збірної залучили теж українця — Полатайка, з колишнього "Пруту" з Делятина.
Ті змагання ми почали невпинними атаками на ворота противника і за короткий час ми вели перед з рахунком 3:1. Для гордих надвірнянців це було ударом і вони побачили, що з нами виграти не буде легко. Тоді вони вдалися до брутальної гри. Підтримувані фанатичною публікою вони допускалися брутальних фавлів. Деякі з наших грачів почали віддячуватися тим самим, так що гра деґенерувалася і перетворювалася в "копанину" не так по м'ячеві, як по ногах противника. Я, хоча був твердим грачем, але грати навмисно брутально не вмів, бо й не знав тих усіх трюків — як то когось "загакувати" чи "підкосити". І я від цього терпів, бо не міг відплачувати противникові. Але я мав свого ангела-хоронителя — і як тільки мене хто ударив, то Петро Зуб'як відразу до мене: "Никольцю, той с...ий син тебе копнув? К... його мама, я йому зараз покажу" — і при першій зустрічі з тим грубіяном він не по м'ячеві, а гаратав його по ногах. У другій половині суддя, молодий жид зі Станиславова (можна сказати відважний у тій грізній ситуації) все-таки старався опанувати гру, хоч це викликало дикі вигуки і погрози публіки на його адресу — і ті змагання таки довів до кінця. Надвірній удалося забити ще один ґол, але змагання ми таки виграли 3:2 і закваліфікувалися до наступної рунди.
Ми побоювалися, що по змаганні публіка може нас побити. Але, на щастя, з нами був один наш ямничанин у мундурі залізничого міліціонера, ми зібралися біля нього — і, можливо, публіка побоялася тієї "влади": і нас, і суддю, якого ми впустили між себе, випустили з грища, і ми скоро дременули на залізничий двірець та й поїхали додому.
У той час я вже вчився у Львові, тому доводилось на ті змагання доїздити. Водночас я почав грати і в університетській футбольній команді. Наші змагання за кубок відбувалися не щотижня і нереґулярно. Як були оголошені змагання, тоді мені передавали вістку телефоном через ямницьких дівчат, які працювали у Станиславові на пошті — і я доїздив на них. Наступна розгра була призначена з станиславівським "Спартаком", та на неї я, на жаль, не зміг поїхати. Але в ту неділю ввечорі — телефон зі Станиславова: Ямниця перемогла "Спартак" з рахунком 5:4 і закваліфікувалася до фіналу з станиславівським "Динамо". Фінальна зустріч буде за кілька тижнів у неділю, перед святом Жовтневої революції (6 і 7 листопада).