Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Биографии и мемуары » На визвольних стежках Европи
На визвольних стежках Европи - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

На визвольних стежках Европи

Электронная книга - «На визвольних стежках Европи». Краткое содержание книги:

  У споминах Миколи Дейчаківського — учасника національно-визвольної боротьби 40-х років, члена ОУН—УПА, зв’язкового закордонного представництва УГВР, вихідця із села Ямниця Івано-Франківської обл., що зараз проживає в м. Клівленді (США), стисло і правдиво розповідається про важкі й цікаві історичні сторінки життя і боротьби українського студентства в умовах окупації частини Европи та України фашистською Німеччиною та на еміґрації. Поруч з цим подано історичний зріз спортивного життя молоді, особливо футбольної, як на теренах Західної України, так і на поселеннях Західної Европи та Америки. 
1 ... 21 22 23 24 25 26 27 28 29 ... 39
Перейти на страницу:

У ДВОХ КОМАНДАХ: ЯМНИЦІ І УНІВЕРСИТЕТУ

Наша університетська команда була досить сильна. До її складу належали два грачі колишньої "Гасмонеї" — Мундзьо Шренцель і Карл Шпісбах, середущим помічником був Андрійчук. У нападі були добрі змагуни Корда, Чорнобай і Василь Дідошак (помер кілька років тому в Рочестері) та інші грачі, прізвищ яких уже й не пригадую. Я в той час ще був у резерві і тільки час від часу замінював Андрійчука, який був рутинованим і добрим змагуном, але не завжди витримував кондиційне.

У ту неділю, коли Ямниці треба було мати фінальну гру з "Динамом", наша університетська екіпа, до якої входили футбольна, відбиванкова, кошівкова, фехтувальна та інші дружини, увечері мала виїздити до Дніпропетровського на змагання п'яти університетів України під час жовтневих святкувань. Я, отже, мусів поїхати до Станиславова на матч з "Динамом" і безпосередньо по нім устигнути на потяг до Львова, щоб пересісти на потяг Київ — Дніпропетровське.

З Ямниці передавали мені невеселі вістки, а саме: нам дискваліфікували наших двох найліпших нападників — Ему і Богдана Малика. Вони обидва працювали в Станиславові на пошті. При пошті була профспілкова команда "Молнія" і вони зіграли в ній кілька товариських змагань. Через те спортові власті їх дискваліфікували і заборонили їм грати в нашій дружині в тій фінальній зустрічі.

По всіх тих наших несподіваних сенсаційних перемогах, команда Ямниці стала загадкою для "власть імущих". А слід узяти й те до уваги, що опікуном "Динамо" були органи НКВД — тепер КҐБ. У їх очах Ямниця мала неблагонадійну, націоналістичну і контрреволюційну репутацію. Саме тоді робився великий натиск влади на Ямницю та інші села, щоб закласти колгоспи. Ямниця чинила спротив, а довколишні села орієнтувалися на неї й казали, що коли Ямниця не хоче, то й вони не підуть у колгоспи.

... Крім того інші дружини мали в своїх рядах змагунів різних національностей — мали інтернаціональний характер, а Ямниця була чисто українською дружиною. Хоч "Динамо" мало в своїх рядах найкращих змагунів Станиславова, несподівані перемоги Ямниці так непокоїли динамівських опікунів, що вони на ті змагання спровадили трьох змагунів — помічників і воротаря з Києва для підсилення і без того дуже сильної своєї команди.

Було зроблене все, щоб не допустити до чогось непередбаченого і щоб кубок дістався динамівцям.

Ось так того осіннього сірого дня почалися фінальні змагання на грищі "Сокола" на Бельведері (грище"Каси ощадности" було в той час у стані реконструкції) в присутності всієї партійної знаті, військовиків НКВС та численної публіки, серед якої було багато ямничан і прихильників з довколишніх сіл. Ми, послаблені відсутністю наших двох нападників, боролися, як могли. Та перевага була за "Динамом" — і незалежно від нашого завзяття та емоційного наснаження ми програвали з рахунком 4:0. За яких 20 хвилин перед кінцем змагань наш змагун прорвався з м'ячем і на карному полі був брутально ззаду сфавльований їхнім оборонцем. Це був очевидний карний м'яч, одначе суддя не зареаґував на це. Наша дружина, яка і так була в великому нервовому напруженні, почала бунтуватися проти байдужого ставлення судді і ми загрозили, що змагань не будемо продовжувати і зійдемо з грища. Суддя не змінював свого рішення, і ми покинули стадіон. Попри всі спроби спортового й партійного проводу не допустити до такого скандального кінця та наперекір погрозам покарати нас, наше рішення було невідкличне, так що ми навіть не були на параді вручення кубка переможному "Динамо".

Я з того був навіть вдоволений, бо це дало мені час скоро переодягнутися й устигнути на потяг до Львова. В Ямниці на станції мій батько передав мені всі речі, потрібні мені в дорогу до Дніпропетровського. Це сталося, здається, перший раз, що батько активно щось робив для моєї спортової діяльности. Але в той час я вже був нібито дорослий і наші відносини з батьком були не такі, як колись.

Участь Ямниці в тім фіналі була, попри нашу прогру, великим нашим досягненням у футболі. Щоправда, могло б усе закінчитися краще без демонстративного покидання стадіону, що не було розважним кроком але то був крик наболілої душі і нерви не витримали. За це Ямниця ще більше втратила довір'я в очах влади, а Богдан Дейчаківський, який по кількох місяцях був арештований за мниму приналежність до ОУН, розповідав пізніше, що капітан Михайлов, керівник "Динамо", відвідав його в тюрмі і закидав йому, як провідникові дружини саботаж, розрахований на підрив авторитету совєтської влади.

СПОВНЕННЯ МРІЇ — ЇДЕМО НА СХІДНЮ УКРАЇНУ

Для нас, молодих українців, уродженців західніх областей, вихованих на романтичних козацьких повістях Кащенка, Андрія Чайковського та на поезії Шевченка, було тоді задушевною мрією колись побувати на Україні, бо в нас усе вважалося, що правдива Україна є там, над Дніпром, а тут це тільки мала частина — Галичина.

Пригадую, як то покійний Григорій Трохимович Китастий раз жартома висловився на питання моєї дружини, чи його син одружений. Коли він відповів, що так, дружина запитала: "А з ким"? — "Та з чужинкою". "А з якою?" — "Та з галичанкою".

Отже, як ми дізналися, що нам трапляється щастя поїхати на Україну, ми довго до того приготовлялися, сповнені радісних сподівань. І чим більше наближався день нашої подорожі, тим більше наростало наше емоційне напруження. І нарешті в неділю пізно ввечорі ми сіли на поїзд Львів — Київ. Наша екіпа зайняла цілий ваґон. Це був перший раз, що я їхав у ваґоні совєтської продукції (а може ще й царської). По якомусь часі виявилась перша невигода: у ваґонах стало дуже душно і гаряче, бо вони вже були позабивані на зиму. У Бродах до нас долучився Чорнобай. У поворотній дорозі він покинув наш потяг також у Бродах. Як потім виявилося, він уже не повернувся до університету — пішов у підпілля і перебув там аж до вибуху німецько-большевицької війни.

Ми їхали через Волинь і трохи куняли. Спати було тяжко, бо була сильна горяч. Не маючи досвіду в подорожуванні, я не мав зі собою нічого легкого, щоб переодягнутися; був у своєму найліпшому костюмі, який за ту ніч добре зім'явся. Але як почало розвиднятися, ми вже проїхали колишній польсько-совєтський кордон і потяг гнався землями Житомирщини. Ми прилипали до вікон, щоб побачити ту нашу "обітовану землю" — Велику Україну. Те, що ми побачили з потяга, нас радше розчарувало, бо був сірий день, краєвид досить монотонний; села виглядали бідно, хати були пообдирані, обійстя без тинів. Не видно було тих вишневих садків, які змалював наш Тарас. Вулиці широкі без ровів по боках, переважно суцільне болото. Наш настрій знизився. Живіше тільки забилося серце, як ми зблизилися до Києва і здалека побачили його чудову панораму. Київський вокзал справив дуже добре враження своєю архітектурою, одначе всередині він був переповнений пасажирами, які розпосілися зі своїми клунками, де тільки можна було знайти вільний клаптик підлоги. Народ був бідно одягнений і вимучений.

Нас завезли до гостиниці, що біля стадіону "Динамо", і ми звідти пішли оглянути Хрещатик і деякі бічні вулиці, де побачили довгі черги людей під різними магазинами. Вразило нас те, що всюди чути було тільки російську мову.

Переночували ми в гостинниці, а рано пішли оглянути стадіон "Динамо", заки поїхали на станцію в дальшу подорож до Дніпропетровського. В порівнянні зі львівськими грищами стадіон "Динамо" був імпозантний. Хоча ми прийшли до нього десь о восьмій годині ранку, ми застали там футбольну команду "Динамо" в стані повного тренінгу. Між динамівцями був наш Леньо Скоцень, і ми подивляли його удари по воротях. На жаль, довго ми там не затримались, бо треба було вирушати в дальшу дорогу; поїхали на головний вокзал і сіли на потяг у напрямі Дніпропетровського.

Поїзд був переповнений — було видно, що комунікаційні засоби були недостатні і не задовольняли потреб людности. В Білій Церкві ми були свідками нелюдяного трактування бідних людей, які пхалися, щоб якось попасти в ваґон, а провідниця ваґону поштовхами їх відганяла.

У ДНІПРОПЕТРОВСЬКОМУ

Увечері ми доїхали до Дніпропетровського, де нас приміщено у гуртожитку. З побутових умов пригадую собі, що вода і їжа відгонили якимись хемікаліями, що їх певно вживали для дезинфекції занечищеної дніпрової води.

1 ... 21 22 23 24 25 26 27 28 29 ... 39
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)