На визвольних стежках Европи

Другим рушієм був мотив так званого "забороненого овоча". Це притаманне особливо дітям, бажання робити недозволене, те що забороняли батьки, і що штовхає на риск. Як солодко було, коли риск удавався: менш приємно, коли щось не вдавалося і треба було те відпокутувати. Тоді як ми, учні ґімназії, грали в "Проломі", ми свідомо ризикували усуненням зі школи (а бути учнем ґімназії за тих часів було не абияким привілеєм), то сам той факт вирізняв нас в очах наших приятелів і ми були начебто аж героями в їхніх очах.

Іншим стимулом було те, що ми, молоді ґімназисти, усвідомлювали моральний обов'язок пробуджувати якусь суспільну діяльність у селі: ми мали бути свого роду аванґардом. Іншими словами, приходи-лось бути майстрами на всі руки — грати на сцені, співати в хорі, марширувати, демонструвати, грати в футбола, відбиванку ... Річ ясна, що для молодих, фізично сильних найприємнішою ділянкою до попису був спорт і кожний прагнув бути героєм на спортовій площі. Тут пригадується мені Богдан Наконечний. Його форте було театральна діяльність. Він був добрий актор, а то й режисер, але цього йому не досить було — і він конче хотів бути ще й футбольною зіркою. Та хоч фізично він виглядав на грищі імпозантно, гра його не була надзвичайною. Однак ми намагалися включити і його до команди, бодай на позицію лівого крилевого.

В "Сокільському" гимні співалося: "В здоровому тілі здорова душа". Здоровим тіло в той час було нам легше тримати, ніж теперішній молоді. Ми не мали стільки спокус, а радше не мали грошей, щоб спокусам піддаватися. Папіроси чи алькоголь — мало хто міг собі таке дозволити. Крім того, в тридцятих роках у Галичині була поширена акція "Відродження", спрямована не тільки на охорону організму від шкідливих наслідків алькоголю й тютюну, а й великою мірою на те (хоч і не декляровано), щоб не підтримувати польського державного монополю. Польська держава була для нас тоді ворожою, репресивною, чужою системою.

Не було тоді поширене й радіо, не було ж іще телебачення... Нагод для розваги не було багато, тому футбол зі своєю емоційною наснагою був великою притягальною силою.

Важним мотивом був і патріотизм. Він особливо проявлявся з початком 30-их років, коли діяв Український Спортовий Союз. Тоді було намагання, щоб у його рядах були всі українські спортові дружини, так що деякий час було критичне ставлення до тих, що залишалися в схемі ПЗПН (Польскі Звйонзек Пілкі Ножней). Пригадую таке: коли наш Петро Зуб'як (ще перед забороною Українського Спортового Союзу) пішов грати до "Пролому", то ямничани дивилися на нього майже як на зрадника. Пізніше, як "Союз" поляки ліквідували, всі боліли і тішилися успіхами "Пролому", а ми грачі "Пролому" відчували на собі відповідальність боронити не тільки спортову, а й національну честь нашого клюбу.

Найбільшою приємністю і досягненням було "набити" польський клюб, а зокрема такий, що був пов'язаний з польською парамілітарною організацією "Стшелєц".

Ми рішуче засуджували тих нечисленних українців, що грали в польських дружинах, і з презирством, а то й вороже ставилися до них як на грищах, так і поза ними.

Але в нас був ще один ґатунок патріотизму, який, здається, був часто інтенсивнішим за всенаціональний, а це своєрідний ямницький патріотизм, що його дехто вважав навіть за шовінізм. Ямниця була дуже високої думки про себе. Чи це було заслужене, чи ні — питання лишається відкритим. У всякому разі Ямниця була передовим селом у станиславівській області в різних ділянках і, річ ясна, хотіла здобути чи втримати належне місце в футболі. З тяжким болем ми могли погодитися з програшем в змаганні з котроюсь станиславівською дружиною, але було для нас попросту трагедією програти з якимось довколишнім селом. Одного разу приїхав до Ямниці на матч Боднарів. Вони призбирали собі так званих "заграничних" грачів і перемогли Ямницю з рахунком 3:1. Сором і бажання реваншу палило Ямницю довгий час. Той ямницький патріотизм побуджував небуденний запал і інтенсивність, що помагало нашій дружині компенсувати всі технічні та тактичні вади в грі. Це найповніше виявилось за большевиків у розгривках за кубок области.

Що й казати, я і мої співзмагуни у цій фазі нашого футбольного росту добилися належного рівня і успіхів, бо ж почали ми від "шматянки", а мені пощастило досягти рівня "А"-клясової дружини, якою був "Пролом", чи бути в команді Ямниці, котра дійшла до фіналу кубка области. І, сказати правду, це не було вислідом послідовного футбольного вишколу, а те, що ми згодом окреслили терміном "народня самотворчість". Отже, вчилися грати одні від одних, дивилися, як грали ті. що вже вміли — і їх наслідували, бо фактично формального тренінґа було дуже мало. Пригадую тільки те, що якийсь час, може кілька тижнів, тренував Ямницю покійний Осип Новицький, якийсь час ми мали тренінґи як юніори, а потім як змагуни першої дружини "Пролому", кілька тижнів тренував нашу університетську дружину перед виїздом до Дніпропетровського колишній тренер "України" — п. Мора. І це був такий формальний інструктаж, а решта то самотренінґ або гра від змагань до змагань.

Крім того, з вибухом війни в 1939 році були великі перерви у моїй футбольній кар'єрі, що теж сповільнювало мій ріст як змагуна. Але коли дивитися з перспективи років, то й у цей період мав я багато чогось приємного і цікавих переживань. Шкода тільки, що доля не дозволила продовжувати те на рідних землях, де залишилося багато співучасників тих баталій.