Бісова душа, або Заклятий скарб
- Автор: Пузий Владимир
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Джерела
- ISBN: 966-7831-21-3
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Бісова душа, або Заклятий скарб». Краткое содержание книги:
Але попереджаємо — діючі особи цієї книжки не скандинавські ельфи, не китайські дракони, а наші рідні вовкулаки, чаклуни і навіть Баба Яга.
Головний герой отримує просте завдання — пронести скриньку зі скарбом у таємниче місце і там закопати. Ну і, як годиться, — не обертатися, не відкривати скриньку, не говорити зайвого… І не боятися. Тож і ви не бійтеся — страховиська тут не справжні, а кінець щасливий. Більше нічого не скажемо, окрім того, що написано цікаво і зі знанням справи. Не відірвешся. Отож і не відривайтеся!
Для ночівлі вибрали невеличкий ярок, чистий, без усіляких там банькуватих трав та дерев, які б палали неприродним бажанням політати. Дерева палали виключно у вогнищі — а що замість звичайного потріскування тихесенько нявчали, то нічого, і не до такого можна звикнути.
Степана, який скрутився калачиком, накрили Андрієвою свиткою — як не дивно, це допомогло. Вигадав таке Миколка. «Якщо, — сказав, — його тіні кусають, так треба їх позбутися».
Перед тим як заховатися під свитку, вовкулак збігав на полювання і притягнув зайця, цілком їстівного і зовсім без дивовиж (про довгий щурячий хвіст забудемо, гаразд?). Словом, ніч зустрічали не натщесерце, та й прихоплені Андрієм ще в монастирі коржі та сир можна було приберегти на чорний день. Благодать!
І від цієї от благодаті, видно, найшло на наших подорожніх нестримне бажання побалакати. Першим пройняло Миколку — і він кліщем учепився в Андрія: дядьку, розкажи казку! Ярчук, сам перейнявшись балакучим настроєм, завів якусь довгу історію з козаком-забродою, який потрапив у Царгород, де його спіймали нехристі і повісили на гак за… одне з ребер (добре, вчасно здогадався замінити деякі деталі) — потім там ще було багацько усіляких подвигів: і турків він сік на капусту, і морем від них же, недосічених, утікав, і братців-запорожців із неволі визволяв… От під уявне бряжчання скинутих кайданів Миколка нарешті заснув.
Запанувала умиротворена тиша. Певно, цього моменту й вичікував Степан. Вовкулак обережно підняв носом краєчок свитки:
— Не спиш?
— Начебто ні, — хмикнув Андрій. — Як тобі казка?
— Та так… Слухай, мені тут на думку спало… — Він скривився — певно, знову почали дошкуляти тіньові блохи. — Як вважаєш, хто я насправжки?
Ярчук здивовано втупився в нього: він був не готовий до дишпутів на такі теми, навіть на ситий шлунок. Тим більше що відповіді не знав і сам. Світайло з цього приводу так казав: «Між тварями Господніми різниці, по суті, немає». Щоправда, не уточнював, що мав на увазі. Повторити це Степанові? Не зрозуміє; ще й образиться.
Попихкотів Андрій люлькою, посмикав вуса.
— А сам як гадаєш? — запитав.
— То ж бо й воно! — Корж наче чекав цього запитання, скипів з півслова. — Що ж виходить? Якби я у вовчому тілі незручно почувався, тоді виходить — наче, людина я, так? Але… як би це сказати… я не «у вовчому тілі», я і є зараз вовк, тільки розумніший, ніж звичайні. А коли людина… був людиною, тоді теж незручностей не відчував. Виходить, не вовк я і не людина, так? Але це раніше. А тепер я з одним тілом і, якщо чесно, зі споловиненою душею. То хто я тепер?!
— Син Божий, як і всі ми. Тобі цього мало?
Степан випростався під свиткою так, що тепер назовні виглядали і голова, і задні лапи з хвостом.
— Свербить, — наче вибачаючись, зізнався він. — Терпцю вже нема, так боляче! І не тіло навіть, а… таке, що і не помацаєш.
— Терпи, — зі співчуттям промовив Андрій. — Терпи. Ісус більше терпів.
І здригнувся, коли усвідомив, що саме ці слова сказав колись Світайло, витягаючи у нього з рани на стегні уламок татарської стріли. Це був перший Андріїв похід і перша серйозна рана. Могла стати й останньою, але братчики відвезли до старого характерника, а той виходив — та й залишив при собі учнем, все одно Ярчукові до остаточного видужання було ще далеко.
— …І місяця не видно, — зітхнув Степан. — Ні, навряд чи я звикну тут жити. Ти не знаєш способу якось повернутися… туди?
— Способів — хоч греблю гати, — похмуро відгукнувся Андрій. — Але тобі жоден не підходить. Та й сам розсуди: чи довго там проживеш у вовчій личині? А інша тобі віднині не доступна. Тож не мудруй, а лягай-но спати. У Вовкограді не так уже й погано, будеш там серед своїх, таких, як і ти. Приживешся.
Він глянув на Степанову тінь. Здригнувся.
Але казати нічого не став — сховав люльку і ліг спати.
Розділ шостий
Вовкоград
Прикмету Андрій побачив уранці, години за дві після того, як вирушили далі. Прикмета була така, що не обминеш — якщо, звичайно, знаєш, що це.