Куди залітають лиш орли

— Цікава штука, — зауважив Шаффер. — Але яка нам від цього користь?

— Часом буває незручно входити в двері. Чи навпаки — виходити.

— Ага, впізнаю змарновані в сумнівних походеньках молоді літа! — сумовито констатував Шаффер. — А як ви здогадалися, що під обшивкою — звукова сигналізація?

— Навіть на невеличких станціях у таких приміщеннях часом зберігають цінні речі, — спокійно пояснив Сміт. — Але їх не так багато, щоб тримати постійного охоронця. Тут обов'язки охоронця, касира, носильника й адміністратора вочевидь виконує одна людина. Тож це сховище завжди замкнене. Але замок на вхідних дверях утрачає сенс, якщо зловмисник може залізти у віконце. Тому на віконці повинні бути грати або сигналізація. Ґрат немає — отже, все ясно.

— Ясно, мабуть, для вас, — кисло промовив Каррачола. — Усі ці ваші вправи з відмичками та сигналізацією… Ви кажете, що служили в шотландських гвардійцях?

— Цілком правильно.

— Своєрідну ж підготовку дають там, у тих шотландських полках. На диво своєрідну…

— Ви, мабуть, хотіли сказати — всебічну? — люб'язно відповів Сміт. — Ходімо, вип'ємо трішки.

— Що ж, ходімо, — похмуро сказав Каррачола. — Але можу закласти один проти десяти, що до наступної нагоди ми навряд чи доживемо.

— Атож, відмовитися від такого доброго пива, як тут, було б ганьбою, — погодився Сміт.

Він зачекав, доки всі вийдуть, потім замкнув двері й рушив услід крізь головний вхід на станцію, над яким виднілася вивіска «BAHNHOF»[2]. Рюкзаки та маскувальні костюми вони залишили в багажному відділенні. Всі були в єгерській уніформі: Сміт у майорському мундирі, Шаффер — у лейтенантському, решта четверо — в сержантських. Мундири їхні давно вже не мали вигляду неношених, жоден не був підігнаний до фігури, що зауважував іще сержант Геррод. Але на сільській вулиці чи у велелюдній пивниці, та ще й увечері, таке не впадає у вічі. Принаймні Сміт на це сподівався.

Це була звичайна головна вулиця в невеличкому гірському селі. Будинки обабіч — масивні, грубо зроблені — мали такий вигляд, наче вже витримали натиск хтозна-скількох суворих альпійських зим і ще хтозна-скількох витримають. Багато з них нагадували дерев'яні шале з низько навислими карнизами й терасою вздовж усього фасаду. Деякі мали сучасніший вигляд — великі вікна, гарні куті грати. І все-таки переважно це були старі, низькі будівлі з товстих колод.

Вуличних ліхтарів не було, але й жодних ознак маскувального затемнення також. Яскраві прямокутники світла з незашторених вікон лежали на снігу вздовж усієї вулиці. Вдалині, там, де на східному краю села закінчувалася головна вулиця, за завісою снігу в повітрі неначе висіло сузір'я яскравих вогнів. Сміт мимоволі зупинився, дивлячись на ці вогні, і його люди зупинилися також. Вогні у «Шлосс Адлері», Орлиному замку, звідси видавалися дуже далекими й недосяжними, як гірські хребти на Місяці. Чоловіки довго й безмовно дивилися на них, потім перезирнулись і, ніби дійшовши згоди, без жодного слова знову рушили вперед. Сніг під ногами в них рипів, пара з їхніх вуст хмарками піднімалась у морозяне нічне повітря.