Куди залітають лиш орли
- Автор: Маклин Алистер
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «ВСЕСВІТ»
- Переводчик: Максим Стріха
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Куди залітають лиш орли». Краткое содержание книги:
Вертоліт уже майже завис над їхніми головами, а тоді раптово ковзнув ліворуч, просто до замку, на хвилю застиг над подвір'ям і почав опускатися. Сміт потер лоба й схопив підзорну трубу.
Вертоліт приземлився. Завмерли гвинти, з дверцят виткнулася драбинка, і на подвір'я виліз чоловік. Судячи з мундира, це був військовий дуже високого рангу. А втім, за мить Сміт переконався, що то справді дуже високопоставлений військовий. Обличчя в Сміта видовжилося, він передав трубу Шафферові й сказав:
— А придивіться-но пильніше.
Шаффер провів військового пильним поглядом, аж поки той сховався у дверях замку.
— Ваш приятель, босе?
— Я знаю його. Це фельдмаршал Юліус Роземайєр. Начальник штабу вермахту.
— Перший фельдмаршал у моєму житті, а я без гвинтівки з оптичним прицілом! — з жалем промовив Шаффер. — Що ж йому тут потрібно?
— Те саме, що й нам, — коротко відповів Сміт.
— Генерал Карнебі?
— Якщо ви схочете поставити головному координаторові союзницьких військ кілька запитань щодо другого фронту, то не пошлете ж з цією метою якогось фельдфебеля?
— А вам не здається, що їм простіше було б забрати генерала до себе?
— Це неможливо. Гестапо ніколи не віддає своїх в'язнів. У цій країні вермахт слухається вказівок гестапо.
— А то?..
— От вам і «а то». Йдіть у табір, а то вам не залишиться кави. Через годину пришлете когось сюди змінити мене.
Як виявилося, прогноз погоди, що його продиктував адмірал, був цілком правильний. Минала година за годиною, а погода дедалі псувалася. Пополудні сонце сховалось, і зі сходу повіяв різкий вітер. Потім із потемнілого неба почав падати сніг — спершу ріденький, а далі все густіший. Тим часом вітер усе дужчав, аж поки став просто-таки крижаним. «Здається, ніч буде погана», — подумав Сміт. Але погана ніч, коли майже нічого не видно й ніхто не витикає носа на вулицю, — це саме те, що їм потрібно. Куди важче було б проникнути до замку в м'якому світлі від повного місяця. Сміт глянув на годинник.
— Пора вирушати. — Він звівся на занімілі ноги й заходився махати руками, розганяючи кров у жилах. — Покличте Томаса.
Рюкзаки та мішки з вантажем спакували й узяли на плечі; з'явився й Томас із підзорною трубою — він був на варті. Настрій він мав далеко не життєрадісний, і справа була не лише в тому, що останню годину йому довелося просидіти на крижаному вітрі зі снігом.
— Чи та бісова рація таки запрацювала? — спитав він у Сміта.
— Безнадійно. Шість разів пробував, і все марно. А що?
— А от що, — сердито провадив Томас. — Дуже шкода, що ми не можемо переконати адмірала послати сюди парашутистів. Закинути сюди десант, і все буде гаразд.
— Що ж, ідея чудова, — відказав Сміт таким самим тоном. — Ті, хто прибуде, думатимуть, що ми — з тутешніх, а тутешні — що ми з тих, хто прибув. Дуже зручно для нас.
Томас замислено подивився на Сміта.
— Атож, дуже зручно. — Хвилю він помовчав, потім запитав: — А як ви ставитеся до того, щоб трішки розслабитись?
— Що ви маєте на увазі?
— Та ну, майоре, — грубо втрутився Каррачола, — ви ж прекрасно розумієте, що він має на увазі. Наші життя. Навіщо нам спускатись у те бісове село? І як ви збираєтеся визволяти Карнебі? Якщо ми маємо вчинити самогубство, то поясніть навіщо. Ви повинні це зробити.
— Я нікому нічого не винен, — відрубав Сміт. — І я нічого вам не пояснюватиму. Вам усе скажуть, коли настане час.
— А у вас, Сміте, з біса добра витримка, — зауважив Торренс-Сміт.
— Я про це вже чув, — спокійно відповів той.
Сільська залізнична станція була невеличка й мала лише дві колії — кінцева зупинка на тупиковій лінії. Як і на всіх таких станційках, тут панував занепад і пустка — все немовби чекало, коли ж хтось прийде й покладе всьому кінець. Дух самотності панував тут, очевидно, завжди. А цієї ночі, коли довкола не було жодної людини й тільки заметіль несла снігові потоки крізь пасма тьмяного світла, що падало на землю від ліхтарів, моторошне враження місця, забутого всім світом, було цілковите. А втім, Сміта це цілком влаштовувало.
Він провів своїх людей у білих маскувальних костюмах через колію до досить затишної місцини між станційними будівлями. Вони мовчки поминули замкнений книжковий кіоск та квиткову касу, швидко завернули в темряву за рогом і спинилися.