Сучасна польська повість
- Автор: Филипович Корнель, Махеєк Владислав
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сучасна польська повість». Краткое содержание книги:
У «Змовниках» В. Махеєка постають картини життя в Польщі за часів диктатури Пілсудського: сваволя поліції, убоге животіння містечкової бідноти, діяльність підпільників-комуністів і на тлі всього цього — перше трудне і болюче кохання селянського хлопця до дочки багатого адвоката.
Повість Р. Клися «Какаду» присвячена боротьбі проти гітлерівських окупантів: йдеться про бійця руху Опору, що віз зброю партизанам, про його небезпечні пригоди…
Б. Когут у повісті «Кому дозволено жити» розповідає про боротьбу за соціалістичну Польщу в перші повоєнні роки.
Корнель Філіпович своїм твором «Чоловік — це дитина» розвінчує сучасного міщанина з його споживацькою філософією і утверджує ідеал сильної, цілеспрямованої, морально здорової людини, активного громадянина нової Польщі.
А я батькові брешу: «Він не тільки одягається інакше, а й сам перемінився».
Вона звітувала перед батьком, все життя звітувала.
Ох, що ти наробив! Вандине личко завжди сяяло б радістю й захватом, якби не отой град нагадувань. Ванда бігала б по пагорбах легко, мов сарна, і спинити її могла б тільки втома. Вітерець розвівав би її сукенку, відслоняючи не діткнуті засмагою ноги, щодня я милувався б нею. Коли б над нею не тяжіли всі оті батьківські напучування. Я уникав суперечок з Вандою, боячись за наше кохання. Щоправда, і суперечки ті були одноманітні, як осінній дощ. Без кінця одне й те саме: євреї, націоналізм, великодержавність. Доки ж я міг втовкмачувати їй, що крамар Фелек обдирає селянина так само, як і крамар Йосек, тільки менш чемно?
Або оті вічні балачки про Схід. Хіба ж селяни підуть воювати за те, щоб графи та князі могли повернутися в свої колишні маєтки під Києвом і Вітебськом? Невже єдиний спосіб завоювати щастя для народу — визискувати й гнобити слабших? Якщо хтось так думає, то нехай не стає в позу народолюбця, а зразу йде в прислужники до Гітлера.
Apage, apage, apagel[10] —ладен був я гукати, мов наш законовчитель, коли перед Великоднем виганяв учнів із вбиральні, де вони різались у карти, до гімназичної каплички на сповідь. Apage disputae…cum[11] Вандою!
Коли вона взялась перевиховувати мене, в перші дні я плекав проти неї, правду кажучи, просто-таки жахливі наміри, а вийшло так, що я зробився їй любим, може, й єдиним. Я розумів, що таке буває лише в ранній молодості й більш ніколи не повториться. Так усе було, поки… Але не варто забігати вперед. Відколи Ванда стала моєю, я почав боятися самотності більше, ніж смерті. Вся моя гордість і воля були безсилі проти цього почуття. Від самотності навіть пес виє. Якби ж я міг вити, мов пес…
У нас самих відбувалися зміни, вони були важливіші, ніж слова прощення, любові й навіть великодушне мовчання, і сильніші, ніж наша близькість, ніж єдність тіл.
Що значив для неї я, що вона для мене? В кожному з нас було щось явне і щось приховане. Як розпізнати, де те, а де друге?
Переплутались наші обопільні уявлення — її про мене, а мої про неї, і кожне потай силкувалося відкрити справжнє єство другого, єство, очищене від усякої фальші й антагонізму.
Але поміж нами стояв хтось третій. Батько — адвокат, ідеолог. Такий поблажливий у щоденному житті, дотепний, співчутливий до тих, хто стукав до нього в двері, просячи допомоги, — і водночас такий паскудник. Це він навчав дочку щодня чинити наді мною ідейну екзекуцію.
Та хай йому грець, я вийшов з тих словесних баталій, здається, переможцем, але Ванда була приречена на довічну службу батькові. На службу, як виявилося згодом, принизливу. Ох, що він наробив!
Недавно під час відпустки я випадково познайомився з чоловіком моїх літ, і новий знайомий, довідавшись, звідки я родом, розповів мені, що за окупації працював шофером у начальника гестапо нашого міста. Він був єврей, з-під Перемишля, але на єврея не скидався. Йому пощастило спритно замести сліди і пробратися в саме вовче лігво. Під час розмови почав розпитувати мене про різних людей, переважно жінок. Цікавився, що вони роблять тепер, розказав, як ці дамочки поводилися за окупації. О, німці їм подобались. Високі, стрункі. Поки не відпаслись у Польщі.
Нарешті він назвав прізвище Ванди. Вона працювала в міській управі. (Це я знав). І була однією з коханок отого гладкого кабана — крайсландвірта. Ото ще був султан із свастикою! Заводив собі коханку в кожному містечку, кожному селищі. За тих часів харчі або патент на право торгівлі важили більше, ніж зовнішність мужчини.
Він раптом урвав розповідь, збентежений моїм приголомшеним виглядом. Відставив кухоль з пивом.
— Вам недобре? Може, зашкодило пиво після горілки?
Таке з багатьма буває.
— Зі мною це вперше…
Співрозмовник здогадався, що допустив нетактовність, поставивши Ванду в один ряд з іншими наложницями гітлерівців.
— Не пийте більше пива. Офіціанте, ще чвертку горілки! — Він нахилився до мене й конфіденціальним тоном сказав: — У неї не було іншого виходу. — Повагавшись якусь мить, додав: — Майже так само, як і в мене. Адже я мусив возити катів, що розстрілювали людей… Батько її сидів у таборі для військовополонених. Він був офіцером запасу, попав у полон на фронті. Вона його дуже любила, казала, що він для неї нічого не шкодував, і довго клопоталася, щоб його випустили. А той німець, в якого вона працювала, міг зробити все, в усякому разі, багато чого. Грошей у неї не було, отож самі розумієте… Але потім вона вже й не пробувала визволити батька, тільки висилала йому до табору пакунки, бо мала багато продуктових карток. Казала, що, може, ще й краще, як батько залишиться в таборі, бо хто знає, чи не прийдуть сюди більшовики. Більшовиків вона не любила ще більше, ніж німців.
10
Геть, геть, геть! (Лат.)
11
Геть суперечки… з (лат.).