Двоє під однією парасолькою

— Вам так зручно?

Підвів голову: вона. Стоїть, дивиться зверху вниз, посміхається. Ні, звичайно, не схожа вона на Настю, Настя набагато краща, остаточно вирішив Ігор і підвівся.

— Ваша тітонька наказала дихати повітрям.

— Тітонька любить наказувати, але вона дуже добра і лагідна.

— Я так і подумав, — гречно мовив Ігор.

Ліда спустилася з ганку, поволі пішла стежиною. Ігор слідом за нею, примітив біля воріт лавочку. Над нею нависали довгі стеблини золотих куль, холодних осінніх квітів — без запаху, без душі.

Ліда акуратно, щоб сукню не зім’яти, сіла на лавочку скраю, дозволяюче кивнула Ігорю. Той, внутрішньо посміхаючись, — церемоній скільки! — сів поруч.

— Ви справді від дядька Гриші?

— Звичайно. Він вам вітання передавав, — збрехав Ігор, щоб підтримати розмову.

— Дякую, — серйозно сказала Ліда. — Як він себе почуває?

Оце так запитання! Як себе почуває Пелікан? Та добре він себе почуває, не думає про це, не згадує. Тим паче відповів:

— Здоровий.

— Він такий смішний!

Нічого собі визначення для Пелікана.

— Ви так вважаєте?

— Він весь час жартує. Якось до мене дівчата прийшли з класу, так він нас весь вечір веселив. Я вам скажу по секрету: в нього двоє дівчат навіть закохалися.

Цікаво: вона й насправді така інфантильна чи удає? її ровесниці в Ігоревім класі — та ж Наталка, наприклад, — куди доросліші. Так, до речі, а скільки їй років? Відразу й не запитаєш, незручно, ще образиться…

— Ви в гімназії навчаєтеся?

— До цього часу вчилась. У жіночій гімназії на Лялиному узвозі. А тепер не знаю. Ми туди ходили, а вона зачинена. І невідомо, відчинять її чи ні. Адже війна.

— Війна?

— У нас в місті тихо. Стріляють рідко, лише останнім часом частіше. Але це там, у центрі…

У центрі — то значить, не в нас. Значить, мимо, тож ніякої війни на нашій вулиці немає. Гарно міркує.

— А в якому ви класі?

— У восьмий перейшла.

Бути того не може! Що ж їй — лише п’ятнадцять років? Згадав: у них класи не відповідають сучасним. В гімназії, здається, навчалися вісім років, а до того — підготовче училище. Складна система.

Уявляв, як вони там сидять. Статечно, пристойно. От якби жменю насіння…

— А чи не пройтися нам до центру? Добре, що не сказав “швиргонемся”…

— Я не знаю, треба запитати у тітоньки Соні. Почекайте, я миттю.

Побігла до хати. Все-таки довга сукня стримує, дисциплінує. Наталка у своїх джинсах зараз відмахала б до ганку в чотири стрибки і не гадала б: по-жіночому це чи ні… А може, даремно він про Ліду так думає: інфантильна, мало не дурна? Даремно, даремно. Інше виховання, супроти нього нічого не скажеш. У них у гімназії класні дами лютують. На перервах дівчата парами ходять, їх вчать, що дівчина повинна бути скромною, сором’язливою, політикою не цікавитися — це справа чоловіча, груба, брудна. Ліда ще нічого, молодець. Розмовляє — не маніриться. її класні дами, побачивши ідилічну картину “він і вона на лавочці”, за голови б схопилися: який жах, сама до чоловіка підійшла, сама заговорила? Який сором, який моветон!