Двоє під однією парасолькою
- Автор: Абрамов Сергей Александрович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: А. І. Гриценко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Двоє під однією парасолькою». Краткое содержание книги:
БЛУКАЧ /Юнацька фантазія/
ТОМУ ЩО ТОМУ /Казково-правдива історія/
В ПРИФРОНТОВОМУ ЛІСІ /Повість/
ДВОЄ ПІД ОДНІЄЮ ПАРАСОЛЬКОЮ /Квітнева казка/
ПОТРІБНЕ ДИВО /Маленька повість/
Сіли на диван, бо ж до столу не наважилися: накрохмалена скатертина лякала — не забруднити б її ненароком. Господиня вмостилася за столом навпроти непроханих гостей. Скатертина її не зупинила.
Тут Ігор розгледів жінку краще. Хустину вона зняла і виявилася дуже миловидною жінкою років сорока, з круглим добрим обличчям, російським, “домашнім”, яке аніскілечки не відповідало її суворому тону. Простенька ситцева сукня з комірцем під горло в свою чергу не відповідала святковому вигляду в кімнаті. Тим часом це й обнадіювало: Ігореві незатишно здавалося в холодно-лакованій стерильності будинку.
Помовчали якусь хвилину, роздивляючись одне одного.
— Ну й що? — запитала жінка.
Дивне запитання. Навіть професор розгубився.
— Та нічого, власне… Нам притулку…
— Ну ось вам притулок. Гришу давно бачили?
— Ввечері розійшлися.
— Він прийде?
Старик глянув на Ігоря: пояснюй, мовляв, ти з ним секретничав.
— Прийде, — сказав Ігор.
Пелікан йому про це відверто не сказав, але Ігор був певен: з’явиться, якщо замислив щось, залучив до своєї гри Ігоря та професора.
— Коли? — жінка допитувала їх з суворістю жандармського шефа.
Ігор розсердився і сам запитав:
— Ви часом у Третьому відділенні не служили?
Старик Ледньов хрюкнув, долонькою прикрився, а жінка посміхнулась і ще більше розквітла, відкрилася: посмішка у неї світлою виявилася — знову-таки всупереч її тону.
— Не служила, — посміхнулась. — Хто ви, гості непрохані?
Ледньов схопився, шаркнув розтоптаним черевиком.
— Професор Московського університету Ледньов Павло Миколайович до ваших послуг. А цього юнака, не за роками зухвалого, звати Ігорем, прізвище — Бородін.
— А я Софія Демидівна. Та Гриша ж казав, певно?
Ігор кивнув.
— Обідати будете?
— Безперечно, мила Софіє Демидівно, — розливався старик Ледньов, — якщо хлюпнете нам трошки, не пошкодуєте для прихожан.
Протягла:
— При-хо-жа-ни… Йдіть вмиватися. Рушничок — на піддзеркальнику в передпокої, умивальник на подвір’ї.
А куди йдуть? Звідки? Чому пішки? Та які справи в них з Гришею Пеліканом? Ні про що не запитала. Певне, вирішила: захочуть — самі скажуть. Підвів її під монастир Ігор своїм зухвалим запитанням.
Великий мідний, виблискуючий на сонці умивальник був повний холодної води. Ігор скинув сорочку, довго хлюпався над фаянсовим тазом, змивав піт і порох. А професор залишався вірний собі: вмив фізіономію, як кіт лапкою, руки потер.
— Я готовий.
Готовий так готовий. Ходімо обідати.
А Софія Демидівна вже й на стіл накрила і, що властиво, прямо на скатертину, анітрохи її не шкодуючи.
— Пригощайтеся, чим бог послав.
Бог послав огірочки малосольні, міцненькі, цибулю зелену, кілька помідорів на блюдечці і — паруючий суп, в якому плавали морква, капуста, картопля. І все це — на елегантних порцелянових тарілках, блідо-рожевих, з маленькими блакитними незабудками. Ігор щосили стримувався, щоб не перевернути одну — зазирнути, чи є там схрещені мечі?
— Вибачте, чим багаті, тим і раді.
— Що ви, люба Софіє Демидівно, — вигукнув Ледньов, від припливу почуттів розхлюпуючи суп з ложки. Добре, що у тарілку, а не на скатертину. — Ну чисто тобі лукуллів бенкет!
— Ну вже й лукуллів, — посміхнулася господиня і враз запитала когось позаду Ігоря: — Чому так пізно?
Ігор обернувся. В дверях стояла тендітна дівчина, майже дівчинка, у довгій коричневій сукні з глухим, як і в господині, коміром. У руках вона тримала величезний — як помістився тільки? — букет різноколірних айстр.
— Вибачте, тітонько, замріялася, про це забула… — І з подивом глянула на гостей. — Смачного.
— Дякуємо, — механічно відповів Ігор. Він не відриваючись дивився на дівчину. Містика, звичайно, але дівчина ця надзвичайно була схожа на Настю.
— Моя небога, — представила Софія Демидівна. — Звати Лідою. А це, Лідочко, друзі дядька Гриші. Павло Миколайович і Ігор… Ти голодна? Сідай до столу. — І підсунула їй стілець.
Після неситного, але елегантного обіду Софія Демидівна сказала гостям:
— Я приберу зі столу, приготую вам кімнату, вибачте, що одну, спільну, але більше нема, а ви поки що відпочиньте, можете повітрям подихати.