Корабель з райдужними вітрилами
- Автор: Билкун Николай Васильевич
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Корабель з райдужними вітрилами». Краткое содержание книги:
Міліціонер не заперечував. Розпалений суперечкою з міліціонером, тато тільки тепер звернув увагу на Валерія:
— Валеро! Друже! Бачиш, як поводяться з роботягою? Скажи йому що-небудь! Ми ж на футбол запізнимось!
Валерій насупився:
— Який там футбол, Костянтине Івановичу! Вважайте, що вам вже показали червону картку, вивели вас з поля за недозволені прийоми. Ходімо, я. зловлю таксі, одвезу вас додому!
Тато якось зм'як, зіщулився, ніби йому стало страшенно холодно, і не заперечував Валерію. Таксі Валерій впіймав напрочуд швидко. Взагалі Валерій Сахненко належить до людей, яким щастить скрізь і у всьому. Толя не заздрісний, але Валерію заздрить. Тобто не те, що заздрить, просто йому хочеться бути таким, як він. Але бути таким, як він, не вдається. Тут вже видно, що кому на роду написано…
В дворі, біля парадного, Костянтин Іванович почав тягти Валерія до них:
— Зайдемо, додивимось матч по телевізору, раз так вийшло. Спасибі, виручив мене з буцигарні, зекономив мені п'ятнадцять карбованців, хе-хе… Довелося б за ночівлю платити, хе-хе… Ходімо, ходімо, з мене могорич… Та ось і він! — тато згадав про пляшку у внутрішній кишені піджака і дістав її. Валерій спритним рухом вигвинтив пляшку з його руки:
— Е, ні, Костянтине Івановичу, матч хоч і відбудеться за будь-якої погоди, тільки не цей. Пити я з вами не буду і вам не дам. Ідіть додому. Ідіть, ідіть, не дивіться так жалісливо на мене, ваш погляд мене не пройме, не розжалобить. Ідіть, прийміть душ, чаю міцного випийте, а ще краще кави і на бокову. Постарайтеся добре виспатись, завтра, між іншим, робочий день, і прогулювати вам його ніхто не дозволить. Бригада за вас ішачити не збирається!
Дома тато повівся стримано і тихо. Мовчки дивився футбол, увімкнувши телевізор. Мама вдавала, що його взагалі немає в кімнаті. В квартирі запанувала якась страшна, крижана тиша, яку неспроможний був порушити навіть збуджений голос диктора, що коментував матч. Від цієї страшної тиші Толі хотілося забігти кудись на край світу. Але він вийшов у двір. Там він зіткнувся з Васьком Сорокою, їхнім другом з села Теренки, де вони влітку були на практиці. Іншим разом Толя страшенно зрадів би цій зустрічі, але тут розмова у них не вийшла. Васько, мабуть, зрозумів, що у Толі щось на душі не гаразд, щось скоїлось і тому хочеться побути на самоті, вдав, що поспішає, що у нього багато справ у місті, і попрощався.
Що ж… Толя думав: «Люди навчилися відчувати чуже горе, але так нелегко допомогти комусь в біді. І як зробити так, щоб допомога ця була не образливою, не настирливою? Вадя, наприклад, здорово допоміг Максимові. Конкретно допоміг. А всі ми? Що зробив для Максима я? І що зробили для Максима лікарі? Невже так-таки все? Чи, може, вони і раді б допомогти, та не знають як. Тоді — чому ж не спитати? Мабуть, знайдеться у кого спитати, порадитись, поконсультуватися… Як це у них називається? А вони не наважуються запитати? Щоб не подумали, що вони нічого не знають? Щоб авторитет свій не втратити? Але при чому тут авторитет, коли страждає людина? Такий хороший хлопець, позбавлений змоги рухатись, ходити хоча б з милицями чи з паличкою, а вони ходять, роблять йому масажі, від яких не холодно і не жарко, а запитати в якого-небудь професора, що робити далі, — соромляться, щоб той професор не подумав, що вони недоучки. Що ж, Максимові отак до старості плавати на кораблі, придуманому для втіхи Кирилом Куличенком?
КОРАБЕЛЬ З РАЙДУЖНИМИ ВІТРИЛАМИ ОЧИМА ВАДІ ІВАНОВА
Вадя Іванов був переконаний, що корабель такий загалом можливий. Але не міг зрозуміти, для чого йому райдужні вітрила. Для краси? Але ж у техніці красиве лише те, що зручне і раціональне. Як Кирило, а за ним і решта, не хочуть цього зрозуміти? В техніці нічого не робиться так, щоб було просто красивим. Краса сама по собі нічого не варта, коли кожна деталь, кожен вузол не мають найоптимальнішої форми. Це ж елементарно.
Обов'язково Кирилові треба, щоб корабель нагадував якусь там бригантину, фрегат чи ще там якусь стару калошу. Красиво? Як для кого. Вадя ніякої краси в цьому не бачив, бо Кирило заради неї готовий поступитися чим завгодно, навіть швидкістю і маневреністю. От хоча б вітрила. Райдужні! Ай-я-яй, яка краса! Корабель пливе, а вони переливаються, міняються їхні відтінки, ще й музика кольорова грає. В Палаці культури їхнього заводу, ну, «Червоного металіста», в самодіяльності організували оркестр такої музики. Вадя якось був у них на репетиції, Валеру Сахненка чекав. Він Вадиму дещо пояснив. Там принцип такий: сім нот і сім кольорів, і кожний колір відповідає кожній ноті. От вони починають грати, а кольорові лампочки починають блимати. Яку ноту вони бринькнуть, така лампочка і спалахує. Ну, там не одна лампочка, там їх багато, і все разом виходить наче полярне сяйво. З одного боку наче й красиво, а з другого? Як на Вадима, то це просто витребеньки. А такі витребеньки Кирило над усе любить. От у нього теж так — корабель пливе, а колір вітрил райдужно так міняється. То рожевий, то фіолетовий, то зелений, то жовтий. Тільки в якому ритмі вони міняються? Чи, може, Кирило хоче, щоб екіпаж в цей час грав на електрогітарах? Чи, може, ті вітрила міняються-грають відповідно до швидкості корабля? І цього від Кирила не доб'єшся. Йому аби вітрила блимали, як лампочки на сцені їхнього Палацу культури, коли хлопці струни електрогітар смикають.