Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської

Арсен дивився на Яцька, чув його наївний хлоп'ячий голос і не міг повірити, що ті слова говорив цей самий схудлий від голоду й пиятики чоловік, вік якого важко вгадати. Ось він лежить, немов на смертному ложі, із складеними на грудях руками, довгий ніс загострився, оскалилися почорнілі зуби — що трапилося з ним?

Арсенові ув одну мить стало моторошно, що він лежить поруч з мерцем, він злегка штовхнув Яцька ліктем, той розплющив очі і хрипло прошепотів:

— Гавриле, угоднику Божий, витруси із своєї ліри хоч би чверть гроша, пошли хлопця у «Брагу», коли не маєш нічого в пляшечці. В горлі пече, душа росички просить…

— Я не Гаврило, Яцьку. Я — Арсен. Прокинься.

— А–а, — позіхнув Яцько. — Слава Богу… Бо в того Гачила не допросишся. Навіть як і дасть, то вже таку літанію вичитає, що й келишка відхочеться: і гріх, і болість, і ганьба, і в рай не попаду, а щоб тобі Бог послав здоров'я, Гавриле, — я уже давно в раю.

— З яким Гаврилом ти далі базікаєш, та продери вже очі!

— З отаманом. Я у шпиталі, недужному храмі при Миколаївській церкві притулився… Ближче до Господа Бога. Там усякого грішного приймають, аби він лише був голий та босий. Опікальники в такий спосіб душі свої спасають, їсти раз на день дають, ескулапінок деколи навідується, ліки приносить, до лазні раз на тиждень посилає, а в неділю пресвітер до церкви на молитву жене. То, скажу тобі, цех не гірший, ніж на Руській, тільки того, що жебрацький. Я волочебного отамана кликав, — забув, що з тобою засидівся вчора в корчмі, а він у нас ніби за бургграфа.

Арсенові пригадався жебрак з Луцька — невже той самий? — підвівся на лікті й спитав:

— Який той Гаврило собою?

— Бог, Арсене. Пророк. Страдник однорукий і одноокий… Та він добрий чоловік, тільки праведний дуже.

«Той самий», — стало враз душно Арсенові. Не міг пояснити, чому боїться жебрацького отамана; відкинув укривало і присів на прічі.

— Ходімо, Яцьку, шукати Владику. Тобі не можна більше залишатися у тому вертепі — пропадеш. Владика допоможе, я ж його знаю… Не став же він з людини супостатом…

— Як чорт улізе в очерет, то в яку хочеш дудку грає… А мені хіба не все одно, від кого брати подаяния? Тут легше… Дадуть тобі, проходячи, і в очі не дивляться, і на «простибі» не чекають: кожен своїм грошем свій гріх у Бога замолює. А там вдячності, поклону ждуть.

— Ти жебраєш?!

— Всіляко доводиться. Я здебільшого партачу. Образочки із святими трійцями на лубках малюю, кубки з фігурками амурчиків клепаю — такий товар іде на престольних храмах, відпустах, тільки не завжди їх продаси, бо за партачами нюшкують ціпаки — famuli civitatis[19]. Нецехові ремісники тільки два рази на рік мають право збувати свій крам на міських великих ярмарках, а душа кожного дня винця просить.

— Яке лихо спровадило тебе сюди?

— Свинячі вуха архієпископа.

— Не второпаю…

— Послухай, коли хочеш.