Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської
- Автор: Иванычук Роман Иванович
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-3504-0
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської». Краткое содержание книги:
Слухала і знала, що все це буде належати їй, і поволі зживалася з цією думкою. Лякали її тільки блідо–сірі, прозорі, аж безбарвні очі жениха, в яких сиділи причаєні цяточки зіниць; ті зіниці дивилися на неї колюче, немов цвяшки, і ніколи не теплів, не каламутився і не хмурнів колір довкола них, бо ж його й не було. До всього звикла, а до Адамових очей звикнути не могла. Проте покірно готувала себе до заміжжя.
Аж той гусляр — з карим, густим, немов смола, поглядом відкрив їй зовсім інший світ, попри який сама ходила досі, минаючи його стороною, навіть не гостюючи в ньому. Світ сотень, тисяч людей, котрі мають свої біди, втіхи, радості, смуток, а тому й очі в них цікаві й напружені, теплі або смутні, бо чогось вони шукають, щось знаходять чи втрачають, і ніхто їм не підносить готового, такого, що не забарвлене ані смутком утрати, ані радістю знахідки… А той гусляр перший діткнувся її, бо Адам навіть не сідав близько, а той гусляр, шалений, сильний, впився до болю в її уста, хоч вона просила легкого цілунку, і Орися втекла тоді з тим болем, а він мучить її вдень і вночі солодким чеканням і гріховними снами…
Орися чула все. Вона припала до вікна, коли у дворі божевільний тивун нахвалявся навчити суддю, як роздобути срібла на весілля синові — який сором, люди сміються, а вона піде в той дім, — не знала, за що її батько посилає у татарню мужика, але зрозуміла, що через Давидовича. Кинулась до дверей, та відчинити їх не посміла…
Коли спорожнів двір і коло брами залишився тільки стражник, вона одяглася і, не сказавши батькові ні слова, пішла на цвинтар до могили матері, що виросла два роки тому біля каплиці святої Катерини.
…Широким світом ходив Трістан і приблукав, вродливий і сумний, на землю, де жила його Ізольда…
Текли весняні струмки поміж горами, а Орися молилася на могилі матері словами, які прийшли до неї нині самі — не з церкви і не з псалтиря, а від дівочої тривоги:
— Нагрішила я мислями, Боже, Боже, — нема волі моєї. Чиста водичко–ярданичко, обмиваєш гори, коріння, каміння, обмий і мене, грішну Орисю, від усякої мерзи і пагуби, аби–м була така чесна і велична, як весна, аби–м була така красна, як зоря ясна…
Арсен зупинився біля цвинтарної огорожі й дивився на дівчину в білому кожушку й шалевій хустині, що вклякла на мокрий сніг перед могилкою. Упізнав по одежі, пригадав собі кожну рисочку її обличчя, проте й тепер не міг ніяк усвідомити, що вона і та боярівна, задля якої прийшов до Олеська із скоморошою братією, щоб грати на її весіллі, — одна й та ж людина. Тепер засумнівався ще дужче, бо чого ж би донька Івашка, якій завтра прийдуть дівчата сплітати вінок, клячала сьогодні на цвинтарі, мов сирота. То зрадів: обдурила його Орися, назвавши себе боярівною; він тихо відчинив хвірточку, підійшов і став за спиною дівчини, не сміючи переривати її молитву.
— Не спускай на м'я, Господи, гріхів з ласки своєї святої, — гаряче шепотіла дівчина і враз стрепенулася, почувши за спиною чиєсь дихання.
Схопилася, оглянулася, тихо скрикнула:
— Арсен?
Він узяв дівчину за почервонілі від холоду пальці, вона не віднімала рук, дивилася на нього й похитувала заперечно головою, не вірячи, що бачить того, проти якого молитву складала, щоб не приходив у її думки ні вдень ні вночі, бо нема її волі слухати свого серця, — то чому він тут, перед нею, наяву, чого прийшов, кого шукає?
— Звідки ти тут узявся, Арсене? Навіщо?
— Ми ж не минаємо, Орисю, ні малих, ні великих міст. Мандрівний люд народ потішає, потіхою на хліб заробляє. Ми теперки в олеській корчмі пиво п'ємо та чекаємо Стрітення, щоб провести з музикою до шлюбу дочку Івашка Рогатинського…
— Дочку Івашка? — зойкнула Орися. — Чому — ти?
— Боярин ще в Луцьку запросив. Але признайся, дівчино, що здурила тоді мене, що не тобі завтра вінок на голову покладуть, не тебе позавтра під плач моїх гуслів завиватимуть. Скажи, що та інша буде, не ти…
— Та інша буде, Арсене, — наче вітром шелеснуло.
— А ти чия?
— Твоя була б, якби моя воля…
Вона дивилася в його очі, в яких мінилися всі кольори світу, збудженого нині весною, зникли з пам'яті бліді, мов пліснява, з зіницями, як вістря голок, очі її жениха. Орися подалася уперед і відчула, як її губи обгорнула спека, як м'якли вони, розтавали і розпливалися у гарячому солоді. Був день, і серед дня коївся несусвітний гріх: наречена за день до вінчання цілувала весільного музику…
«Сеньойри, сеньйори, чи не бажаєте ви послухати пісню про кохання…» — дзвеніли скомороші гуслі. «Рано–вранці каплиця відтворена, рано–вранці кровиця розілляна, Боже, Боже, хто кровцю пролив…» — голосила якась дивна пісня на цвинтарі.