Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської
- Автор: Иванычук Роман Иванович
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-3504-0
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської». Краткое содержание книги:
Здалеку почув голосну розмову, сміх, що долинали від обійстя Галайди. Підійшов ближче, зупинився. Кушнір реготав, узявшись руками за живіт, навпроти нього стояв у кумедній позі проповідника колишній тивун Давидовича Мартин, який після тієї нефортунної придибенції на Гавареччині ходив Олеськом, називаючи себе то інклюзником, то упирем, то Христовим апостолом.
Івашко потримав Скрибку в казні тільки на час весілля, аби не псував і так не надто радісного весільного настрою, а потім відпустив. Суддя відхрестився від Мартина, мовляв, такого він і у вічі не бачив, якийсь дурнуватий смерд на свою власну руку збирав від його імені чинш, не впоминався теж у Івашка, щоб видав йому Микиту. Така поведінка дивувала державця Олеської землі, знав–бо він мстиву натуру Давидовича. Суддя же, опецькуватий, з червоним, мов у різника, обличчям, перед весіллям і під час нього надміру улещувався до Івашка, та як тільки староста підписав трактат на земському суді, за яким віддавав за Орисею три лани[26] із свого маєтку під Бродами, Давидович зачинився у дворі, наче й не обходили його більше Івашкові справи.
Мартин Скрибка мав себе зараз, певне, за апостола Христового: він звів угору руки і проповідував перед Галайдою:
— Єгда же Бог сотвори небо і землю, сатана сидяше у морській піні і пищаше, що помічників не має. Змилостивився Господь, сказав йому стріпнути один раз пальцем. А той стріпував і стріпував і натворив чортів премного. Тоді Бог узяв чортів у жменю і розкидав їх. Котрий упав у воду, став водяником, котрий у ліс — лісовиком, який у хату — домовиком, а один упав над Галайдове озеро і став суддею Давидовичем… Во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, — перехрестився Скрибка і потюпав до другої хати проповідувати.
Галайда заходився від сміху. Він уже побачив Каліграфа, та лише помахав йому рукою для привітання, а другою тримався за живіт, але поглянув на гірко–сумне обличчя Осташка й перестав сміятися — засоромився із своєї утіхи над блаженним.
— І хто б міг подумати, — розвів винувато руками, — що такий сумирний Микита позбавить чоловіка розуму.
— Не Микита це вчинив, — мовив Осташко. — Людина ж не народжується убивцею, жебраком, блазнем… Чей не вродився звіром і Мартин. Хтось навчив його, як стати здирою, хтось відняв у нього серце.
— Давидович, Осташку.
— Він. Але й Давидовичів теж хтось сплодив на світ.
— Ex, Каліграфе, Каліграфе, — зітхнув кушнір і спересердя вдарив кулаком об кулак. — Чи ж то люд наш став уже таким під'яремним бидлом, що ніколи не спроможеться повернути собі відібране?
— Сліз людям ніхто не поверне…
Мартин повторював свою проповідь десь у сусідньому дворі, і вже не смішила вона Галайду.
— Чого це так Івашко узявся за того Давидовича? — думав уголос кушнір. — Сам же по–божому з людьми, тож хіба не бачить: суддя, щоб обігнати в багатстві самого старосту, панщину на своїх угіддях подвоїв, чинш потроїв, землі скуповує по всій Волині і Подолії, а Івашко йому доньку — таку квітку… Таж до Юда православний, він і свата свого продасть, єже йому хто заплатить добре.
— А може, Івашко тебе боїться…
— Мене?!
— Черні боїться… Сам–то добрий і справедливий, зате псів лютих біля двору тримає. Щоб мав ким відігнати вас, коли забагато зажадаєте.
— Ось воно що… Не дурний казав, де багатство, там прокляцтво. Але що він без нас зможе?
Осташко кивнув Галайді головою, прощаючись, і попрямував до міських воріт.
— А ти куди, Осташку? — окликнув Галайда.
— До замку, — відказав Каліграф, не зупиняючись. — Там мені треба бути.
— Кожен нині мусить стати на призначене йому Богом місце і твердо на ньому стояти, — промовив сам до себе Галайда.
Стражники вже другий день відганяли від брами замку вродливу молодицю, що добивалася до самого пана державця. Вперта жінка наче й не чула погрозливих окриків, грізних облич озброєних людей ніби й не помічала, її можуть убити, розіп'ясти, заморити голодом у темниці, але тільки після того, як вона зустрінеться з боярином Івашком Рогатинським. Хай і не думають, що вона піде звідси: пройдуть вибранці, мости піднімуть, а тоді хто сюди добереться?
На неї уже й не звертали уваги. Де ж бо то чувано — впустити жінку за ковану залізом дубову браму замку або ж викликати на забаганку якоїсь баби старосту, котрий з ранку до вечора й не присяде, зустрічає вибранців, готує їх у хоругви, приймає провізію і амуніцію, стежить за роботами біля валів, показує, де ставити намети, сам проводить екзерциції[27] з новобранцями.
26
Близько 17 га.
27
Муштра.