Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської
- Автор: Иванычук Роман Иванович
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-3504-0
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської». Краткое содержание книги:
— Маляр лотр! Вуха, вуха чиї?
Наймолодший майстер поляк Хойнацький, який теж вчився у Владики, схопився з лави:
— Та чиї ж — Одровонжеві! Я мав честь бачити його ексцеленцію зблизька. Чей же не свинячі!
Вибухнув регіт на задніх лавах. Канонік підбіг до Яцька і схопив його за вилоги каптана.
— Чиї вуха, пся крев?!
Яцько відштовхнув каноніка, цехмістр закликав до порядку, але було вже пізно. Челядники посхоплювалися з місць і сердиті на святенника, через якого ось пропадає лібація[23], потягнули його в темний кут господи, частуючи під боки стусанами. Хтось клацнув вічком скарбони, даючи цим стуком сигнал до бійки. Почалася веремія…
Яцько замовк.
— А потім? — повернув до нього голову Арсен.
— Потім… Потім сталося те, що сталося. Одровонж викупив у цехмістра портрет, щоб його, бува, не вивісили, а мене наказав вигнати з цеху.
Коли Яцько забрав свої пожитки і прийшов до Владики прощатися, той дорікнув йому:
«Навіщо ти виліз на сходку з тими свинячими вухами? Та намалював би йому хоч з Діви Марії, коли вже так хоче».
«Не кривіть душею, майстре. Самі хмурилися, коли я показав вам портрет, той — з Йосифовими вухами… А втім, малюйте собі херувимів, я не вмію…»
«То й пропав. Дурень ти… Який маляр пропав!»
«А коли маляр домальовує чортові ангельські крила, то це не означає, що він пропав? Коли лжу за правду підносить?»
«У кожній лжі є зерно правди. І наші нащадки знайдуть її».
«У купах гною порпатимуться, щоб знайти перл, так?»
«Але таки знайдуть. А що ти зможеш залишити, коли уже погубив себе?»
— Оце й усе, — закінчив Яцько. — Владиці пробачили за мене — він погодився робити для катедри вітражі. Хойнацького визнали призвідцею ребелії і присудили його до двохсот поклонів у цеховій каплиці й одного каменя воску. А я опинився на задвірках Вавілона.
Двері до комірки прочинилися, крізь отвір просунулася голова корчмаря.
— Пора, — сказав. — Давайте плату і йдіть, коли не залишаєтесь на другу ніч.
Яцько Русин благально глянув на Арсена, і той замовив вина.
— Залишайся зі мною, — сказав Яцько, коли знову захмелів.
— Та замовкни, ти! — скипів Арсен.
— Рачил би тобі, ведлуг давнього обичаю, не зарікатися від лазаревої суми…
— Хто намовив тебе і чиїм язиком говориш? — скрикнув Арсен, згадавши, що такі слова він уже чув біля брами Луцького замку. Чому його хочуть затягнути до себе жебраки, з якого приводу? Сказав, ніби відпрошувався від напасника: — Зрозумій же, Яцьку, що я музикант, і хліб собі завжди знайду.
— Жебраки також мають ліри…
— Чого ради тягнеш мене у свою твань? — з докором мовив Арсен.
— А ти сведецтво маєш, що не у твань ідеш?
Коли виходили, корчмар улесливо промовив до Арсена:
— Ай джан, залишайся у мене на службі, мені музикант ой як потрібний!
— Та пропадіть ви пропадом! — розлютився Арсен, віддав корчмареві плату, Яцькові всунув у долоню монету і вийшов з корчми, грюкнувши дверима.
Яцько Русин вийшов слідом за ним на поріг.
— А не забудь сюди дороги, позначку десь залиши! — гукнув.
Тепле сонце встало високо над Левиною горою, гомоніло передмістя, снували люди, мов мурахи, вимішуючи ногами весняну квашу. За костьолом Марії Сніжної звелася трьома вежами Татарська брама, манила до себе, і водночас віяло від неї холодною тривогою.
«Орися йде до шлюбу», — згадалося Арсенові. Він зупинився, наче хотів вернутися назад, та попереду бігла брукована тверда дорога: він поправив гуслі на плечі й рішуче попрямував до воріт Нового Міста.
Розділ шостий
ВИГОСТРИ СЕРЦЕ СВОЄ…
Каліграфові приснився зморний сон: начебто їх, Осташків, на світі два. Один живий, але безплотний, а другий мертвий — у плоті. Живий стоїть біля домовини, дивиться на упокоєного високочолого, з болісно стиснутими губами двійника і журиться, що ось так скоро зійшов він з цього світу, не залишивши по собі ні роду, ні плоду, ані діла знакомитого.
На грудях у мертвого лежить оправлена книга — це те, що зосталося по ньому, і хоч писаніє обірвалось на половині рядка, усе ж може потішити себе Осташко, що й він вкарбувався скромним ділом у час, в якому жив, і подібно тому пілігриму в яскині, заморозив для прийдешніх своє напуття.
Живий Осташко боязко розкрив книгу, щоб прочитати слово, на котрому зупинилася трость, і збагнути, яку силу воно має, хоч знав: навіть титли додати вже не спроможний. Розкрив і жахнувся, побачивши, що аркуші у книзі чисті, він почав гортати їх, але на жодному не було й сліду від черленої цинобри, в яку він умочував скорописну трость. Осташко нахилився, наче близькозорий: від його писання залишився ледь помітний слід трості і на першій сторінці він ще міг відчитати своє слово про Вітовта:
23
Цеховий бенкет.