Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської

Арсен підступив до побратимів, з якими обійшов півсвіту, обняв кожного і, поправивши гуслі на плечі, подався до брами. Але вернувся. Він підбіг до Івашка, що стояв серед подвір'я, усе ще не можучи збагнути дивної поведінки гусляра. Вклонившись у пояс, Арсен сказав тремтячим голосом:

— Не справляй весілля, боярине… Не віддавай дочки за поганого Давидовича. Ти ж батько…

— Так ось чого ти… Чи не за тебе віддати? — не стримав за зубами лютого крику Івашко.

І стишився, зів'яв, бо уздрів у цю мить тільки обличчя Арсена, а про його скомороший одяг, про його гуслі забув, і побачив у ньому себе самого, колишнього — молодого, вродливого, за яким пішла, не питаючи, хто він, красуня Параскева, і яка то радість, яке то щастя було в них, а що буде в Орисі з цим холоднооким Адамом, і чому б не… чому б не…

— Боярине! — схлипнув Арсен, дивлячись, як м'якне суворість батька. — Я люблю Орисю, і вона…

— Вона?! — сполотнів Івашко, втямивши, що ось тут, у цю хвилину, посмів скоморох просити руки боярської дочки — жебрак хоче стати його зятем? — Що — вона? — ступив до нього, стискаючи кулаки. — Іди ти… Іди, поки я добрий, поки собак з ланцюгів не спустив!

Служниці чесали молоду, вона дивилася крізь вікно і бачила, як ішов з двору похилий гусляр, по Орисиному лиці текли сльози, а губи ворушилися у вдячній молитві за те, що не обминула її, хай і коротка, мить щастя, що спізнала вона хоч присмак його, бо ж могли вони й розминутись…

На передмісті Арсен зустрів Осташка Каліграфа.

— Заболіло, Арсене, — сказав Осташко, вислухавши скомороха. — Добре, що заболіло. А куди помандруєш тепер?

— До Львова подамся.

— Не йди, парубче, у той Вавілон. Рать тут буде. Навіщо йдеш на той бік? Невже думаєш, що тільки мечами воюють? Гуслі — теж зброя. Хіба не болітиме тобі серце там, коли тут литиметься кров?

— За кого литиметься кров? За Івашка?

— За землю нашу. За віру православну.

— Немає у мене ні землі, ні віри, — змахнув рукою Арсен, обминув Осташка й подався Волинським шляхом.