Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської

Повернувшись з трирічної мандрівки, Яцько Русин засів за образи — мав їх намалювати три. Несповна місяць розмальовував по липовій дошці розіп'ятих Ісуса і двох розбійників, а перед хрестами стоголову юрбу, яка кричить: «Розіпни його!» Похвалив Симеон Владика і сказав намалювати королівські лови. Це теж легко далося Яцькові — подібну сцену він розмальовував у спальні Ягайла: розлючені хорти й загнаний ведмідь удалися немов живі, обличчя короля вражало мужністю, з підлесливим захватом споглядали ловчі, як вінценосець убиває звіра рогатиною. «Це сподобається цехмістрові», — сказав Владика і загадав ще одну роботу: портрет будь–якого львівського вельможі на весь зріст. Саме тоді навідався до цеху канонік від архієпископа Яна Одровонжа, того зажерливця, що грабував церкви і навіть костьоли й не слухався самого короля, лише свого брата Пйотра — старости руського. Канонік передав цехмістрові повеління: їх ексцеленція бажає мати свій портрет. Яцькові — карти в руки. Цех охоче довірив маляреві, який розмальовував Вавель, відтворити на полотні лик львівського ієрарха. Та з цього й почалися усі Яцькові нещастя…

— Я не міг інакше, — говорив Яцько, лежачи з заплющеними очима на прічі. — А втім, спочатку все виходило так, як того бажав архієпископ. Показна статура в пурпуровому одязі й золотій інфулі[20] імпонувала ієрархові. Святенницькі очі з прихованою за лудою побожності жорстокістю теж сподобалися йому: Ян Одровонж у всьому намагався наслідувати краківського єпископа Олесницького. Тонкий ніс із сплющеними ніздрями, на думку архієпископа, підкреслював його вольовитість. Схвалив теж святий моє вирішення лінії рук: складені до молитви, вони не сходилися долонями — отак кинеться і увіп'ється ними комусь у горло. Тільки вуха… Я їх викінчував в останню чергу. Ті великі з напухлими мочками клаповислі вуха надавали натурі звірячого виразу, і коли я вималював їх з найдрібнішою достовірністю аж до бородавки, що відтягала ліву раковину вниз, архієпископ, глянувши, позеленів від прихованої люті, злодійкувато позирнув на каноніка, який був присутній на всіх сеансах, чекаючи від нього допомоги в цій делікатній ситуації. «Swietnie, swietnie[21], — уклонився канонік, — тільки пан маляр, очевидно, не знає того, що портрет буде висіти з правого боку олтаря у катедрі, і є певні, прийняті католицькою церквою, канони іконопису… — Він показав на лубочний образок, що висів на стіні: святий Иосиф уклякнув перед немовлям, наставивши правильне, без жодного згину маленьке вушко. — Деякі елементи іконопису повинен запозичити пан маляр…» — «Przeciez nо…»[22], — вдоволено хитнув головою Одровонж. Я послухався, підмалював Йосифові вуха й подався з портретом додому. А тоді почалися мої муки. По ночах мордувало мене сумління за вчинений перед самим собою фальш, за одверту паскудну зраду своєму пензлеві. На полотні пишався благодійник — так змінився весь його лик. Це ж колись подумають люди: який добродій верховодив костьолом у Львові на початку п'ятнадцятого століття, або ж, дізнавшись про його злочини, оплюють мою пам'ять. Майстер Владика промовчав, оцінюючи портрет, він сам не міг збагнути, що йому бракує. Я ж добре знав… Одного ранку, не витримавши мук совісті, я взяв шматку, вмочив її у покості, стер вуха Ісусового опікуна і з пам'яті намалював Одровонжеві.