Чому дзвенять цикади

Подекуди просто на землі сиділи постраждалі. Біля них поралися люди в білих халатах. Звісно, тут вже були машини швидкої, міліції, аварійної служби. Повно міліціонерів і медпрацівників, що поралися біля поранених. За імпровізованою огорожею — повно людей.

Підлітки занурилися в натовп. Оленка звернулася до жіночки, що трапилася поруч:

— Там хоч ніхто не загинув?

— Та начебто ні. Простирадлом нікого не накривали. А от постраждали багатенько. Одного відразу забрали з опіками — там коротке замикання трапилося, чи що. І із зламами кісток доволі людей. Але то таке, зростеться. А от чи забудуть…

Якийсь час поспостерігавши, Оленка й Сашко з Мишком пішли в зворотному напрямі. У Оленки настрій був сумний. Трохи згодом вона запитала у Сашка:

– І часто у вас таке трапляється?

— Як сказати. Під Миколаєвом же ціла мережа катакомб. Це ще з часів турок нароблено тунелів. Потім — нарили ходів до найважливіших об’єктів, на випадок облоги. Хто каже — два яруси, хто — три. А може, й більше. Буває, будинок дає добрячу тріщину, а той й якимось кутом зануриться під землю. Частину небезпечних порожнин засипали. Та хіба всі позасипаєш? А хлопці все одно по катакомбах блукають — скарби шукають. От би нам знайти!

Оленка хмикнула:

— Я дивлюсь, всі чоловіки марять скарбами. Мій тато теж все не заспокоїться про якийсь німецький скарб, що заховано у нас під селом в катакомбах.

Сашко неабияк здивувався:

— А що, і в вашому Степовому є катакомби?! І де вони там уміщуються?

— О, та у нас все село, вважай, стоїть на катакомбах. В кожному дворі підвал розміром із всю ділянку і підземними ходами поєднуються між собою.

Сашко неабияк здивувався:

— Ніколи б не подумав такого про невеличке село!

Оленка вела далі:

— До революції з кожного двору вів хід до церкви. За небезпеки пожильці могли добутися до церкви, аби їх не чіпали — святе ж місце! А з церкви було проведено ходи за село, то ж можна було непомітно й саме село залишити.

— То й ти до сусідів попід землею ходиш?

Оленка відповіла трохи поблажливо:

— Та ні, то хлопці ходять. Там ходи подекуди напівзасипані. Тож я волію по землі ходити, а не лізти як кріт.

Мишко дослухався розмови, направивши вуха:

— А я поліз би. Ото було б здорово! А ще аби заблукати…

Сашко незле обірвав його небезпечні фантазії:

— Щоб я такого від тебе не чув! Ще не вистачало, аби мамка дізналася про твої мрії!

Мишко не удостоїв брата відповіддю, а звернувся до Оленки:

— А що, і зараз можна пройти попід землею до церкви?

— Ні. Мабуть, що ні. З церкви зерносховище зробили. А ходи позасипали або ж самі пообвалювалися. Не знаю напевне.

Мишко все не заспокоювався:

— Невже ти хоча б раз не лазила попід землею?!

Оленка по хвилині задумливо відповіла:

— Було. Ще й заблукала. По-справжньому заблукала. Більше випробувати долю якось не кортить.