Суспільно-політичні твори

У контексті «Молодої України» (і як один із найважливіших її наслідків) відбувалася кристалізація національної самосвідомості української еліти. Інтелектуальна верхівка відверто, інколи навіть із викликом, певним епатажем стала демонструвати свою самоідентифікацію з Україною, українською нацією як цілком осібною етноісторичною спільнотою. Це яскраво проявилося не лише у поведінці її окремих представників (згадаймо хоча б Лесине самовизначення — Українка), але й у «Professwn de foi молодих українців» та тих документах, що у другій половині 90-х рр. були складені на його основі. «Наука і життя Вкраїнського народу доводить нам, що Україна була, єсть і буде завсіди окремою нацією, як і кожна нація, так і вона потребує національної волі для своєї праці і поступу»[135], — ці слова «Profession de foi» яскраво віддзеркалюють не лише погляди тарасівців, а й «молодоукраїнську» ідеологію у цілому.

Але ці переконання невеликої групки українських інтелектуалів слід ще було прищепити цілій нації. І нова генерація національної інтелігенції напружено шукала (і пропонувала!) шляхи перетворення величезної етнічної маси українського населення у те, що Іван Франко називав «суцільним культурним організмом, здібним до самостійного культурного й політичного життя» і спроможним увійти на рівних правах з іншими у коло цивілізованих європейських народів. Кожен робив це по-своєму. Леся Українка й Михайло Коцюбинський «європеїзували» українську літературу і, за влучною оцінкою І. Крип’якевича і Д. Дорошенка, «поглибили й поширили самочут-тя повновартости українця, як громадянина світа»[136]. Михайло Драгоманов був українським політичним мислителем європейського масштабу. Він увів українців у коло сучасних йому політичних і соціологічних вчень і прагнув ввести майбутнє України у європейський і світовий контекст. Микола Лисенко став для українців тим, ким були для росіян Глінка, для поляків Шопен, для чехів Сметана, для норвежців Ґріґ — творцем національного напрямку у музиці[137]. Самого Івана Франка американський дослідник Клеренс Манінґ узагалі назвав «скульптором» новітньої української нації. Михайло Грушев-ський заклав основи сучасної української історіографії і зробив те, без чого неможливе націотворення — обґрунтував «український міф» на мові тодішньої науки[138]. Борис Грінченко відредагував 4-томний «Словарь української мови», визнаний класичним. Мету своєї діяльності в культурній сфері він бачив у тому, щоб «виробилася з української нації одна національно-самосвідома освічена нація». Саме ці видатні особистості були найяскравішим утіленням «Молодої України». Усіх їх, за винятком емігранта М. Драгоманова, Микола Міхновський знав особисто й у 90-ті рр. за різних обставин із ними тісно співпрацював. За цими видатними подвижниками стояли десятки і сотні їх послідовників і учнів.