Після війни. Історія Європи від 1945 року

Отже, певною мірою відносний економічний занепад Британії був неминучим. Але й власний внесок Британії не варто недооцінювати. Ще до Другої світової війни британська промисловість заслужено прославилася своєю неефективністю, за інерцією рухаючись за рахунок давніх досягнень. Не можна сказати, що її продукція коштувала надто дорого, зовсім навпаки. Як зауважив Мейнард Кейнс у в’їдливому коментарі щодо післявоєнних економічних перспектив Британії, «погодинна оплата праці в цій країні, грубо кажучи, дві одиниці на годину, а в США — 5 одиниць на годину… Навіть сумнозвісна неефективність британських виробників навряд чи (сподіваємося) буде спроможна змінити загальний баланс вартості на свою користь у більшості промислових сфер, хоча треба визнати, що в деяких важливих випадках їм це вдалося… Наявна статистика свідчить про те, що, якщо ми такого продукту ще не робили, ціною ми можемо обійти увесь світ»[261].

Однією проблемою була робоча сила. На британських заводах працювали чоловіки (та іноді жінки), які традиційно належали до буквально сотень давніх ремісничих спілок: автомобільні заводи British Leyland у 1968 році нараховували 246 різних профспілок, з якими керівництво мало окремо узгоджувати кожну деталь щодо темпів виробництва й оплати праці. Це був час, коли безробіття не існувало. Насправді підтримання повного працевлаштування було головною соціальною метою кожного британського уряду тих років. Тому прагнення уникнути повернення в жахи 1930-х років, коли люди й машини деградували від бездіяльності, переважали будь-які міркування щодо зростання, продуктивності чи ефективності. Профспілки — й особливо їхні місцеві представники від заводських цехів — були найвпливовішими за весь час свого існування. Страйки — симптом не лише войовничості робітників, а й некомпетентності керівництва — постійно супроводжували британські повоєнні промислові будні.

Навіть якби керівництво британських профспілок вчинило за німецьким прикладом та запропонувало дружні цехові відносини й стримування заробітної плати в обмін на інвестиції, безпеку і зростання, навряд чи більшість працівників на це купилися б. Ще в 1930-х роках майбутній прем’єр-міністр від партії лейбористів Клемент Еттлі точно визначив причину британського економічного недугу — брак інвестицій, інновацій і руху робочої сили, а також обмеженість керівництва. Але, коли він та його послідовники опинилися при владі, здавалося, що їм несила зупинити цей занепад. Тимчасом як німецька промисловість успадкувала всі переваги запроваджених нацистами і спричинених війною перетворень, давні, неконкурентоспроможні британські виробництва одержали в спадок застій і глибокий страх змін.