Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

Пізніше того вечора завив Пес.

А завив він тому, що почув отой схожий на його виття приглушений стогін з кімнати нагорі, під самим дахом.

- Святий боже, - мовив я. - Треба кликати слюсаря. Геть усе потекло.

На тротуарі перед будинком з’явився містер Вінескі, пройшов, не бачачи нічого просто себе, і зник з очей.

- Це він уже вчетверте пішов навколо кварталу. - Дідусь чиркнув сірником і запалив люльку.

- Містере Вінескі! - гукнув я.

Відповіді не було. Звук ходи завмер удалині.

- От халепа, почуваю себе так, наче програв битву, - сказав я.

- Ні, Дуг... пробач, Піп... - заперечив дідусь, сідаючи на східець поруч мене. - Просто ти посеред битви поміняв генералів, і одного з них це так засмутило, що він повівся негідно.

- Це містер Вінескі? Та я... я ладен зненавидіти його!

Дідусь тихо попахкував люлькою.

- Навряд чи він і сам розуміє, чому йому так тяжко й гидко на душі. Неначе хтось тихцем видер йому вві сні зуба, і тепер те місце болить і ниє.

- Ми ж не в церкві, дідусю.

- Ти хочеш сказати, щоб я облишив метафори? Гаразд. Так от, іншими словами, Дуг, ти був у нього в перукарні своєю людиною, підмітав з підлоги волосся і всяке таке. Він же не має ні дружини, ні сім’ї, тільки оту свою роботу. А самотньому чоловікові потрібно, щоб у нього був ще хтось у світі, хоч він цього, може, й не усвідомлює.

- Та я...—І я затнувся, бо раптом перед очима в мене все стуманіло. - Я завтра ж вимию всі вікна у перукарні. І... і стовпчик перед дверима так змащу, що він крутитиметься, як скажений.

Дідусь кивнув головою.

- Я знаю, ти це зробиш, хлопче... Десь у темряві прогуркотів поїзд. Знову завив Пес.

І, ніби у відповідь, з кімнати містера Діккенса долинув дивний чи то крик, чи то плач.