Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

О, яке то було літо!

Такого літа ще не випадало за всю історію Грінтауна.

Ніколи в житті я не прокидався так рано й з такою радістю! За п’ять хвилин до котроїсь там мене як вітром здувало з ліжка, за хвилину після тієї ж таки - я вже був у Парижі... о шостій ранку з Кале відпливав корабель через Ла-Манш, у небі мигтіли чайки, і ось уже попереду білі скелі Дувра, а там - диліжансом до Лондона, і опівдні - Лондонський міст! Підобідок з лимонадом у затінку дерев, я і містер Діккенс, і Пес лизав нам щоки, щоб стало прохолодніше, а тоді знов у Париж, о четвертій чай - і...

- Лаштуй гармату, Піп!

- Слухаюсь, сер!

- На штурм Бастілії!

- Слухаюсь, сер!

Гриміли гармати, повсталий люд штурмував Бастілію, і я теж був там, секретар першорядного письменника, містера Ч. Діккенса, найвидатнішої людини в Грінтауні, штат Іллінойс, і страшенно пишався тим, і мене аж роздимало від щастя, бо й я сам мріяв стати колись письменником, отож мав нагоду пізнавати таємниці літературної майстерності з найкращим із найкращих учителів.

- ...Мадам Дефарж. Вона все сиділа й плела, сиділа й плела...

Я підводив очі й бачив бабусю, що сиділа біля вікна й плела.

- Сідні Картон - хто він був, що собою являв? Чоловік, наділений тонким чуттям, освічений, мислячий, здатний до дії...

Лужком походжав дідусь, штовхаючи перед себе газонокосарку.

Ген за пагорбами били барабани, гуркотіли гармати, літня буря зрушувала й валила невидимі мури...

А що ж містер Вінескі?

Якось так вийшло, що я перестав ходити до його перукарні, геть забув і про таємничий червоно-білий стовпчик, що витикався начеб нізвідки й вкручувався в нікуди, і про купи волосся, які, мов у казці, росли самі собою на білій кахляній підлозі...

А тим часом містер Вінескі мусив щовечора повертатися додому й сідати за один стіл із тим патлатим писакою, якому дазно слід було підстригтись, і той підводився й дякував господові за се, за те, за інше, а містер Вінескі не почував ніякої вдячності, бо там сидів і я, дивлячись на містера Діккенса, так, наче я був Пес, а він - сам Бог, аж поки одного вечора...

- Чи не пора казати молитву? - спитала бабуся.

- Містер Вінескі ще надворі, мається, - відповів дідусь.

- Мається? - Я винувато позирнув за вікно.

- Атож, мається, інакше й не скажеш. Я бачив, як він стусонув ногою трояндовий кущ, потім папороть біля веранди. Хотів був стусонути й яблуню, але передумав. Бог створив її надто твердою. А онде щойно розтоптав кульбабу. Ой лишенько, вже йде - наче Мойсей через море гніву.

Грюкнули двері. Містер Вінескі став на чолі столу.

- Сьогодні я казатиму молитву! - І люто блимнув на містера Діккенса.

- А чого ж, - озвалась бабуся. - Кажіть. Будь ласка.

Містер Вінескі міцно заплющив очі й почав своє руйнівне моління:

- Господи наш, що послав мені гарний червень і аж ніяк не гарний липень, допоможи мені якось прожитії наступний серпень. Господи наш, увільни мене від заколотів черні на вулицях Лондона й Парижа, що гримлять у моїй кімнаті вечорами й ранками і що їх головними призвідцями є хлопець-сновида, чоловік з неймовірним ім’ям та собака, який і собі гавкає слідом за всім тим набродом. Дай мені сили втриматися від крику, що так і рветься з моїх грудей: “Дурисвіт! Злодій! Дурень! Комедіант!” Убережи мене від спокуси податися бігом до начальника поліції, чимдуж волаючи всю дорогу, що чоловік, з ким ми ділимо наш скромний хліб щоденний, - це вочевидь не хто інший, як Рудий Джо Пайк із Вілкісборо, шахрай і фальшивомонетник, котрого розшукує поліція, чи, може, Білл Хаммер із Хорнбілла, штат Арканзас, що його мають засадити до в’язниці за злісне хуліганство й дрібні крадіжки в Оскалузі.