Твори в 4-х томах. Том 3
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1981
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 3». Краткое содержание книги:
ЗА РІЧКОЮ, В ЗАТІНКУ ДЕРЕВ
СТАРИЙ І МОРЕ ОПОВІДАННЯ 50-х РОКІВ
— Велике щастя! — сказав полковник. — Особливо після того, як він витримав стільки ар'єргардних боїв, тікаючи з якогось російського міста. Йому доводилось битися по десять, по дванадцять, по п'ятнадцять разів на день, а може, й більше. Після того він нікого не впізнавав. Навіть не думай кататися з ним у гондолі!
— Він завжди був одним з найулюбленіших моїх героїв.
— І моїх теж. До Катр-Бра. А може, то було й не під Катр-Бра, а десь-інде. Пам'ять мене зраджує. Назвемо це краще Ватерлоо.
— Хіба він так погано бився?
— Жахливо, — сказав полковник. — Забудьмо про це. Надто багато було в нього ар'єргардних боїв після відступу з Москви.
— Його ж називали найхоробрішим з хоробрих.
— Ну то й що? На цьому далеко не заїдеш. Хоробрим треба бути все життя, та ще — найрозумнішим із розумних. А на додачу потрібне добре постачання.
— Розкажи мені, будь ласка, про Париж. Я бачу, що ми більше не повинні кохатися.
— Не знаю, хто сказав, що не повинні.
— Я сама, бо я люблю тебе.
— Гаразд. Ти сама, і ти мене любиш. Не повинні, то й не повинні, хай йому чорт.
— А ти гадаєш, що, коли ти ще раз спробуєш, тобі не зашкодить?
— Зашкодить мені? — спитав полковник. — Коли в біса мені щось шкодило?
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
— Прошу тебе, не гнівайся, — попросила вона, натягаючи ковдру їм на плечі.— Випий зі мною. Ти ж хворий.
— Так. Тільки краще не згадуймо про це.
— Слухаю! — сказала вона. — Це я від тебе навчилася. Бачиш, ми вже більше не згадуємо.
— Чому тобі так подобається ця рука? — спитав полковник, кладучи руку туди, де їй хотілося лежати.
— Будь ласка, не вдавай із себе дурника і не думай ні про що, ні про що, ні про що в світі!
— Я справді дурний, — сказав полковник. — Але я ні про що, ні про що не думатиму, навіть про ніщо та про його брата завтра.
— Прошу тебе, будь добрий і лагідний.
— Буду. А зараз я викажу тобі військову таємницю. Цілком секретно: я кохаю тебе.
— Ти дуже люб'язний. І так мило це сказав.
— Ніякий я не люб'язний, — мовив полковник, прикинувши на око висоту моста й подумавши, що гондола вільно пройде під ним. — Це перше, що люди в мені помічають.
— Завжди я не так висловлююсь, — сказала дівчина. — Але ти мене все одно люби. Я дуже хотіла б сама любити тебе
— Але ж ти любиш.
— Люблю, — відповіла вона. — Цілим серцем.
Тепер вони віддалися вітрові; обоє втомились.
— Ти думаєш…
— Я ні про що не думаю, — відказала дівчина.
— А ти спробуй подумати.
— Гаразд.
— Випий вина.
— Охоче. Воно дуже смачне.
Вино було смачне. Лід у відерці ще не розтанув, і вино було холодне й прозоре.
— Можна мені лишитися в «Грітті»?
— Ні.
— Чому?
— Недобре. Через них. І заради тебе. А на мене начхати.
— Отже, я мушу йти додому?
— Атож, — відповів полковник. — Цілком логічний висновок.
— Як важко казати сумні речі! Невже не можна в чомусь прикидатися?
— Ні. Я проведу тебе додому. Ти спатимеш солодко й міцно, а завтра ми знову зустрінемося.
— А можна мені подзвонити тобі в «Грітті»?
— Можна в будь-який час. Подзвониш, тільки-но прокинешся.
— Добре. А чому ти прокидаєшся так рано?
— Це професіональна звичка.
— Як би я хотіла, щоб у тебе була інша професія і щоб тобі не загрожувала смерть!
— Я теж, — сказав полковник. — І я збираюся подати у відставку.
— Так, — сказала вона сонно, вдоволено усміхаючись. — Тоді ми поїдемо в Рим і замовимо тобі костюм.
— А опісля щасливо житимем довіку.
— Прошу тебе, не треба. Не треба! Ти ж знаєш, що я дала собі слово не плакати.
— А сама плачеш! Якого ж біса ти його дала?
— Проведи мене додому, будь ласка.
— Я й сам збирався це зробити, — сказав полковник.
— Ні, спершу покажи, що ти добрий.
— Гаразд, — сказав полковник.
Після того, як вони чи, точніше, полковник, розплатилися з гондольєром, — цей кремезний, дужий, надійний і шанобливий чоловік вдавав, ніби нічого не помічає, а насправді бачив усе, — вони вийшли на Пьяццетту й перетнули широку, холодну площу, де гуляв вітер, а старе каміння під ногами здавалося таким твердим. Сумні, але щасливі, вони йшли, міцно пригортаючись одне до одного.
— Ось тут німець стріляв у голубів, — сказала дівчина.
— Ми, мабуть, вбили його, — відповів полковник. — Або його брата. А може, повісили. Звідки мені знати? Я ж не агент розшукної поліції.