Твори в 4-х томах. Том 3

Чоловік у смугастому жилеті, з пикою фашиста, затято мовчав, і полковник вів далі:

— Катай, голубе, додивися вже до кінця. Тільки я не вожу з собою військових таємниць у мильничці…

Відтоді вони неприязно ставилися один до одного, і полковник радів, коли йому вдавалося вихопити газету мало не з рук чоловіка в смугастому жилеті — безгучно, тільки-но він помічав, що газета показалася під дверима.

— Гаразд, сьогодні твоє зверху, нікчемо, — сказав він бездоганною венеціанською говіркою, що було не так-то легко такої ранньої пори. — А бодай ти вдавився!

«Такі не вдавляться, — подумав він. — Вони знай собі тицяють газети під двері людям, які вже не почувають до них ненависті. Мабуть, нелегко бути колишнім фашистом. А може, він і не колишній, а справжній? Звідки ти знаєш?

Я не можу ненавидіти фашистів, — подумав він, — і фріців теж, бо я, на лихо, солдат».

— Слухай, портрете, — сказав він. — Хіба я повинен ненавидіти німців за те, що ми вбиваємо їх? Хіба я повинен їх ненавидіти і як полковник, і як людина? По-моєму, це надто легке вирішення проблеми.

Гаразд, портрете. Забудь про це. Годі! Ти ще занадто молодий, і тобі цього не збагнути. Ти ж на два роки молодший за дівчину, яку зображуєш, а вона і молодша, й старіша за саме пекло, хоч воно існує вже давненько.

Слухай, портрете, — сказав він: йому спало на думку, що тепер він довіку матиме з ким поговорити уранці, коли прокидатиметься.

Слухай, що я тобі кажу, портрете. Ні, хай йому чорт, ти ж іще не доріс до цього. Такі думки не можна висловлювати вголос, хоч би які правдиві вони були. Є багато такого, чого я ніколи не зможу тобі сказати, і можливо, так краще для мене. Давно б пора, щоб і мені трохи покращало. Як ти гадаєш, портрете, правда ж, для мене так краще?

Чого ж ти мовчиш, портрете? Ти голодний? Бо я, здається, голодний».

Він подзвонив коридорному, який приносив йому сніданок.

Він знав, що, хоч уже настав ранок і, на Великому каналі видно кожну свинцево-сіру, круту од вітру хвилю, а приплив нагнав багато води до причалу перед Палацом, навпроти вікон його кімнати, — телефонного дзвінка він іще довго не почує.

«Молоді люди міцно сплять, — думав він. — Їм так і належить».

— Чому ми старіємо? — спитав він коридорного зі скляним оком, який подав йому меню.

— Не знаю, полковнику. Мабуть, такий закон природи.

— Мабуть, що так. Чай і яєчню з грінками.

— А може, щось американське?

— Нехай воно западеться, — звичайно, крім мене. A Gran Maestro вже прийшов?

— Він дістав для вас вальполічеллу в обплетених дволітрових флягах; ось я приніс вам трохи в карафці.

— От молодець! — сказав полковник. — Господи, як би я хотів дати йому полк.

— Навряд чи він візьме.

— Авжеж, — сказав полковник. — Мені й самому він ні до чого.