Твори в 4-х томах. Том 3
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1981
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 3». Краткое содержание книги:
ЗА РІЧКОЮ, В ЗАТІНКУ ДЕРЕВ
СТАРИЙ І МОРЕ ОПОВІДАННЯ 50-х РОКІВ
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
Вони вийшли крізь бічні двері на imbarca-dero, і в обличчя їм одразу вдарив вітер. Світло з вікон готелю осявало чорну гондолу, а вода здавалася зеленою. «Вона гарна, як баский кінь чи як летючий снаряд, — подумав полковник,— Чому я досі не помічав, що гондоли гарні. Які потрібні були руки та око, щоб створити таку гармонію ліній!»
— Куди ми поїдемо? — спитала дівчина.
Вона стояла на причалі, біля чорної гондоли, теж осяяна світлом, що лилося з під'їзду і з вікон готелю, волосся її розвівав вітер, і вона скидалася на статую на носі стародавньої галери.
І не тільки обличчям, подумав полковник.
— Хочеш, проїдемося парком, — сказав полковник. — Або Булонським Лісом. Хай він відвезе нас до Арменонвіля.
— А ми поїдемо до Парижа?
— Так, — відповів полковник. — Попроси, хай повозить нас годинку десь у затишку. Я не хочу, щоб він мучився на такому вітрі.
— Від цього вітру піднялася вода, — сказала дівчина. — Не скрізь там, де ми любимо кататися, можна буде проїхати під мостами. Можна, я скажу йому, куди нас везти?
— Авжеж, доню. Поставте відерце з льодом у човен, — звелів полковник молодшому офіціантові, який вийшов їх проводжати.
— Gian Maestro просив переказати, що ця пляшка — подарунок від нього.
— Подякуйте йому гарненько і скажіть, що ми не згодні.
— Спершу хай пливе проти вітру, — озвалася дівчина. — А потім я знаю, куди ми поїдемо.
— Gran Maestro прислав вам оце, — сказав офіціант.
Він передав полковникові стару армійську ковдру. Рената розмовляла з гондольєром — волосся її куйовдив вітер.
— Подякуйте Gran Maestro, — сказав полковник.
Він тицьнув офіціантові в руку банкноту, але той повернув її.
— Ви ж записали чайові до рахунку. Ні ви, ні я, ні Gian Maestio іще не голодуємо.
— А як із дружиною і bambini?
— У мене їх нема. Ваші середні бомбардувальники розбили наш будинок у Тревізо.
— Дуже жаль.
— Ви до цього не причетні,— сказав офіціант. — Ви були такою ж піхтурою, як і я.
— І все одно жаль. Дозвольте висловити вам це.
— Будь ласка, — сказав офіціант. — Але що воно поможе? Щасливо, полковнику! Щасливо, ласкава пані!
Вони зійшли в гондолу і, як завжди, їх одразу заполонили ті самі чари: слухняний човен раптом хитнувся у них під ногами, вони вмостилися в темряві, потім пересіли, коли гондольєр почав гребти і перехилив набік човен, щоб легше було кермувати.
— Ну от, — сказала дівчина. — Тепер ми вдома, і я тебе люблю. Поцілуй мене, будь ласка, щоб я знала, як ти мене любиш.
Полковник міцно пригорнув її до себе, вона закинула голову, і він цілував її, відчуваючи дедалі більший розпач.
— Я кохаю тебе.
— Хоч би що це означало, — перебила вона.
— Я кохаю тебе і знаю, що це означає. Портрет дуже гарний. А що ж тоді ти сама?
— Дикунка? — спитала вона. — Патлата? Нечупара?
— Ні, ні.
— Нечупара — одне з перших слів, якого я навчилася від гувернантки. Так кажуть, коли ти погано причесалася. А недбала— це коли перед сном сто разів не пригладила волосся щіткою.
— Ось зараз я пригладжу його рукою, і воно розкуйовдиться ще дужче.
— Знівеченою рукою?
— Так.
— Ти сидиш не з того боку. Поміняймось місцями.
— Оце розумний наказ, простий і зрозумілий.
Пересідаючи, вони намагалися посуватись так обережно, щоб не розхитати гондоли, і це їх розважало.
— Ну от, — сказала вона. — А тепер обійми мене міцно здоровою рукою.
— Ти певна, що знаєш, чого хочеш?
— Знаю. А ти вважаєш, що це нескромно? Слово «нескромно» я теж вивчила від гувернантки.
— Ні,— сказав він. — Це чудово. Натягни вище ковдру — відчуваєш, який сильний вітер?
— Він дме з гір.
— Так. І ще з якоїсь далекої далини.
Полковник слухав, як плюскочуть за бортом хвилі, відчував різкі пориви вітру і знайомий дотик грубої ковдри, а потім його огорнуло прохолодне тепло знадливого дівочого тіла і пружних грудей, яких легенько торкалася його ліва рука. Він провів скаліченою рукою по її волоссю раз, вдруге і втретє, а тоді поцілував її з мукою, гіршою за розпач.
— Дозволь тепер я тебе поцілую, — сказала вона, зовсім сховавшись під ковдру.
— Ні,— сказав він. — Я тебе.
Вітер був крижаний і боляче шмагав по обличчю, але під ковдрою вітру не було, там не було нічого, крім його скаліченої руки, що серед широкої річки шукала острівця з високими стрімкими берегами.
— Ось так, — мовила вона.
Він ще раз поцілував її, шукаючи далі острівця, наткнувся на нього, знов загубив, знайшов остаточно. Остаточно й надаремне, подумав він, остаточно й назавжди.