Твори в 4-х томах. Том 3
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1981
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 3». Краткое содержание книги:
ЗА РІЧКОЮ, В ЗАТІНКУ ДЕРЕВ
СТАРИЙ І МОРЕ ОПОВІДАННЯ 50-х РОКІВ
— А чому б тобі не купити трохи доброго скла? — спитала раптом дівчина. — Ми можемо разом поїхати в Мурано.
— Я зовсім не розуміюся на склі.
— Я можу тебе навчити. От було б весело!
— У нашому мандрівному житті навряд чи потрібне коштовне скло.
— А коли ти підеш у відставку й оселишся тут?
— Тоді й придбаємо.
— А я б хотіла, щоб це було сьогодні ж.
— Я теж, але сьогодні це сьогодні, а завтра я поїду полювати на качок.
— А мені можна поїхати з тобою?
— Якщо Альваріто запросить тебе.
— Я можу його примусити.
— Сумніваюсь.
— Нечемно брати під сумнів те, що каже твоя дочка, — вона вже надто доросла, щоб брехати.
— Гаразд, доню. Беру свої слова назад.
— Спасибі. Тоді я не поїду й не буду вам заважати. Я лишусь у Венеції і піду до церкви з мамою, і її тіткою, і з моєю тіткою, а потім відвідаю своїх бідняків. Я єдина дочка і маю багато обов'язків.
— Мене завжди цікавило, що ти робиш.
— Оце й роблю. А потім попрошу покоївку помити мені голову і зробити манікюр і педикюр.
— Завтра ж неділя.
— Тоді я зроблю це в понеділок. А в неділю прочитаю геть усі ілюстровані журнали, навіть непристойні.
— Можливо, там буде фото міс Бергман. Ти й досі хочеш бути схожою на неї?
— Вже ні,— сказала дівчина. — Я хочу бути схожою на саму себе, тільки багато, багато кращою, і хочу, щоб ти мене любив. А ще, — додала вона раптом, дивлячись йому просто в вічі,— я хочу бути такою, як ти. Можна мені хоч сьогодні бути такою, як ти?
— Звичайно, — сказав полковник. — І дякую, що ти більше не просиш мене розповідати про війну.
— Ну, ти повинен мені колись усе розказати!
— Повинен? — перепитав полковник, і в його дивних очах спалахнула запекла рішучість, неначе ворожий танк навів на нього жерло своєї гармати. — Ти, доню, здається, сказала «повинен»?
— Так. Але я не те мала на думці. Ну, а коли я щось не так сказала, то вибач. Я хотіла сказати — будь ласка, розкажи згодом ще якусь правдиву історію про війну. І поясни мені, будь ласка, те, чого я не розумію.
— Нехай буде «повинен», доню. Біс із ним!
Він усміхнувся, і очі його полагідніли, хоч — це він і сам знав — вони ніколи не бували зовсім лагідні. Та що вдієш! Адже він і так намагався бути дуже лагідним із своєю останньою, єдиною і справжньою любов'ю.
— Слово честі, доню, я не заперечую. Їй-право, ні. Я знаю, як давати накази, і в твому віці й сам це любив.
— Я зовсім не хочу тобою командувати, — сказала дівчина. І, хоч вона й вирішила не плакати, на очі їй набігли сльози. — Я хочу тобі підкорятися.
— Знаю. Але тобі хочеться й наказувати. І в цьому нема нічого поганого. Такі, як ми, не можуть без цього.
— Дякую за «такі, як ми».
— Мені це було неважко… — сказав полковник. І додав: — Доню.
В ту хвилину до них підійшов портьє.
— Пробачте, полковнику, — промовив він. — Там прийшов якийсь чоловік — здається, то ваш служник, пані,— з великим пакунком для полковника. Віднести його до камери схову чи до вас у номер?
— До мене в номер, — сказав полковник.
— А може, подивимось на нього тут? — спитала дівчина. — Адже нам байдуже, що скажуть усі ці люди, правда?
— Розгорніть його і принесіть сюди.
— Слухаю, пане полковнику.
— А потім обережно віднесіть до мене і гарненько запакуйте. Завтра я візьму його з собою.
— Слухаю, пане полковнику.
— Хочеш подивитись на нього? — спитала дівчина.
— Дуже, — відповів полковник. — Gran Maestro, будь ласка, ще пляшку редереру та поставте стільця так, щоб ми могли дивитися на портрет. Ми дуже любимо живопис.
— Замороженого редереру більше нема, — сказав Gran Maestro. — Але, якщо хочете, я подам вам пер'є-жуе.
— Несіть, — сказав полковник і додав: — Будь ласка. — Потім звернувся до дівчини: — Я не звик говорити з людьми, як Джорджі Паттон, не бачу в цьому потреби. До того ж Джорджі Паттон помер.
— Бідолаха.
— Так, і все життя був бідолаха. Хоч грошей у нього кури не клювали і танків було без ліку.
— Тобі не подобаються танки?
— Так. Не стільки танки, скільки люди, що сидять у них. Панцир перетворює людей у нахаб, а це перший крок до боягузтва, до справжнього боягузтва. Може, сюди долучається ще страх перед обмеженим простором.
Полковник глянув на неї і всміхнувся, шкодуючи, що заговорив про незрозумілі їй речі. У неї був вигляд недосвідченого плавця, який звик плавати на мілкому і раптом опинився на глибині; він спробував її підбадьорити: