Твори в 4-х томах. Том 3
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1981
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 3». Краткое содержание книги:
ЗА РІЧКОЮ, В ЗАТІНКУ ДЕРЕВ
СТАРИЙ І МОРЕ ОПОВІДАННЯ 50-х РОКІВ
— А ти мене ще любиш на цьому старому, роз'їденому морем холодному камінні?
— Люблю. Якби я міг, то розіслав би тут свою солдатську ковдру й показав би тобі.
— Це було б іще більше варварство, аніж стріляти голубів.
— А я й є варвар, — сказав полковник.
— Не завжди.
— Спасибі й за це.
— Тут треба звернути.
— Здається, я вже запам'ятав. Коли нарешті розламають цей клятий кінотеатр та збудують тут справжній храм? Цього вимагає навіть рядовий першого взводу Джексон.
— Коли хтось знов привезе з Александра святого Марка, сховавши його під свинячими окостами.
— Для цього потрібен хлопець із Торчелло!
— Ти сам хлопець із Торчелло.
— Так. Я хлопець із Бассо-П'яве, і з Граппи, і навіть із Пертіки. Я хлопець із Пасубіо, а це тобі не абищо: там було куди важче, ніж будь-де. В нашому взводі ділили гонококи — їх привозили із Скіо в сірниковій коробці. Ділили, щоб хоч так вирватися звідти, так там було нестерпно.
— Але ж ти лишився
— Так, — відказав полковник. — Я завжди йду останнім — з гостини, звичайно, а не зі зборів. Я справді небажаний гість!
— Ходімо?
— А ти ж, здається, дала собі слово?
— Дала. Та коли ти сказав, що ти — небажаний гість, я передумала.
— Не треба. Краще дотримуй слова.
— Я вмію бути твердою.
— Знаю. Ти, хай йому біс, можеш дотримати чого завгодно! Але, доню, є речі, за які зовсім не слід триматися. Нехай цим бавляться дурні. Іноді слід якнайшвидше передумати.
— Якщо ти хочеш.
— Ні. Твій намір розумний.
— Але ж до завтра так довго чекати!
— А це як кому пощастить.
— Ну, я, напевне, буду міцно спати.
— Аякже, — сказав полковник. — Якщо в твоєму віці не спати, тебе просто треба повісити!
— Не кажи так.
— Пробач, — мовив він, — я хотів сказати: розстріляти.
— Ми майже дійшли додому, і ти міг би люб'язніше розмовляти зі мною.
— Я й так люб'язний до нудоти. Нехай хтось інший буде люб'язніший.
Вони підійшли до палацу: ось уже й палац. Лишалося тільки потягти за ручку дзвінка або відімкнути двері ключем. «Якось я навіть заблудився тут, — подумав полковник, — хоч раніш зі мною такого ніколи не траплялося».
— Будь ласка, поцілуй мене на прощання. Тільки ніжно-ніжно.
Полковник послухався. Він кохав її так, що, здавалося, цього несила було знести.
Вона відчинила двері ключем, що лежав у неї в сумочці.
А потім зайшла, і полковник лишився сам, з ним була лише стерта бруківка, вітер, що усе дув із півночі, і тінь з вікна, де засвітилося світло. Він подався додому.
«Тільки туристи й закохані наймають гондоли, — думав полковник. — Та ще ті, кому треба переїхати через канал, де немає мосту. Може, зайти до «Гаррі» чи там кудись Інде? Ні, піду-но я краще додому».
РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ
«Грітті» справді був його домівкою, якщо можна так назвати номер у готелі. На ліжку лежала піжама. Біля настільної лампи стояла пляшка вальполічелли, а на нічному столику — мінеральна вода у відерці з льодом і бокал на срібній таці. Портрет вийняли з рами й поставили на двох стільцях, щоб полковник міг бачити його з ліжка.
На ліжку, поряд Із трьома подушками, лежало паризьке видання «Нью-Йорк геральд трібюн». Арнольдо знав, що він кладе собі під голову аж три подушки; а запасна пляшечка з ліками — не та, що він завжди носив у кишені,— стояла напохваті, під лампою. Дверцята шафи із дзеркалами всередині були відчинені, і в них відбивався портрет. Старі пантофлі стояли біля ліжка.
— Непогано! — сказав полковник сам до себе, бо крім портрета в кімнаті нікого не було.
Він відкрив пляшку вальполічелли, яку вже відкоркували, а потім дбайливо, любовно й акуратно заткнули затичкою, і налив собі в келих вина — таких коштовних келихів звичайно не подають у готелях, де скло часто б'ється.
— За твоє здоров'я, доню, — сказав він. — За твою вроду, моє серденько! А ти знаєш, що, крім усього іншого, ти ще й гарно пахнеш? Від тебе чудесно пахне і на сильному вітрі, і коли ти лежиш під ковдрою, і коли цілуєш мене на прощання. Це так рідко буває, а ти ж навіть не вживаєш парфумів.
Вона подивилась на нього з портрета, але нічого не відповіла.
— До біса! — сказав він. — Не хочу я розмовляти з портретом!
«Чому сьогодні все було не так? — думав він. — І я винен, та завтра постараюсь поводитися краще. Почну ще вдосвіта».
— Доню, — сказав він, звертаючись уже до неї самої, а не до портрета, — повір мені, я тебе дуже люблю, і мені справді хочеться бути добрим і лагідним. І, прошу тебе, ніколи не тікай від мене.