Темна вежа. Темна вежа VII

На щастя для них, перший відрізок вузької стежини, що вела в Погані Землі, був здебільшого рівнинний, а коли трапився підйом, Роланд не став заперечувати, щоб Сюзанна злізла з Таксі Хо Фат[79] (як вона охрестила візок) і відважно повзла до верхівки схилу на руках і куксах ніг. Мало-помалу замок Дискордія віддалявся. От уже й скелі закрили від їхніх очей підірвану вежу, а Роланд усе йшов уперед. І лише коли з поля зору щезла друга вежа, показав на кам’яний навіс біля стежки.

— Тут станемо табором, — сказав він. — Якщо ти не заперечуєш.

Нічого проти Сюзанна не мала. Кісток, які вони принесли з собою, і ганчір’я з колишньої військової уніформи, вистачило, щоб розкласти багаття, але Сюзанна розуміла, що горітиме воно недовго. Шматки тканини спалахнуть, як газета, а кісток не буде ще до того, як стрілки Роландового моднячого годинника (якого він так благоговійно їй показував) зійдуться разом опівночі. А завтра ввечері, найпевніше, багаття не буде взагалі й холодні консерви вони їстимуть просто з бляшанок. Вона розуміла, що все могло бути набагато гірше: денна температура, за її відчуттями, трималася десь на позначці сорок п’ять градусів,[80] і харчі в них були, — але вона багато б віддала за светр, а ще більше — за пару теплих рейтузів.

— Може, дорогою нам трапиться ще щось для розпалу, — з надією промовила вона, коли багаття вже розгоралося (займаючись, кістки страшенно тхнули, тому Роланд з Сюзанною сіли так, щоб вітер віяв у спину). — Бур’ян… чагарники… ще кістки… може, навіть сухі дерева.

— Сумніваюся, — похитав головою стрілець. — Тільки не на цьому боці замку Багряного Короля. Тут навіть чортове зілля не росте, хоча в Серединному світі його — оберемками рви.

— Ти не можеш знати напевно. — Їй була нестерпна думка про дні й дні незмінної холоднечі, яку вони переживатимуть, зодягнені як для весняної прогулянки у Сентрал-парку.

— Я думаю, він замордував цю землю, коли зробив темним Край Грому, — задумливо промовив Роланд. — Навряд чи тут і до того буяла рослинність, а тепер ця земля безплідна і поготів. Але вважай, тобі пощастило. — Він простягнув руку й торкнувся прищика, що вискочив у неї на повній нижній губі. — Сто років тому він би почорнів, розповзся і зжер твою шкіру до кісток. Потрапив би в мозок і звів з розуму до ще того, як ти встигла б померти.

— Рак? Радіація?

Роланд знизав плечима, неначе хотів сказати, що це не має значення.

— Десь далеко від замку ми, може, й вийдемо на трав’янисту місцину, може, навіть, до лісу, але трава, швидше за все, лежатиме під снігом, бо пора року нам випала невдала. Я відчуваю це у повітрі, бачу, як швидко сутеніє.