Темна вежа. Темна вежа VII
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #7
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-1164-6
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Темна вежа. Темна вежа VII». Краткое содержание книги:
Налякана й нещасна, вона відкидала ці думки, побіжно думаючи, де пролягає найнижча межа, до якої може опуститися людський дух у своєму найгіршому, розважливому, егоїстичному вияві, і не бажаючи цього знати.
День за днем, ніч за ніччю холод, наче скабка, проникав у них дедалі глибше. Вони спали, тісно притулившись одне до одного, з Юком посередині, потім поверталися на протилежний бік, щоб зігріти змерзлі від нічного холоду боки. Та хай би які зморені вони були, справжній сон, у якому організм відновлював сили, тривав недовго. Коли місяць почав рости й ночі посвітлішали, вони стали мандрувати вночі, а спати вдень. Це принесло хоч і незначне, проте полегшення.
Тварин вони не бачили жодних, лише великих чорних птахів, які або летіли на південний схід, або збиралися в зграї на столових горах. Коли вітер віяв у їхній бік, Роланд із Сюзанною чули їхню пронизливу балаканину.
— Як думаєш, ці створіння годяться на їжу? — якось запитала Сюзанна в стрільця. Місяць майже зник, тому вони знову мандрували вдень, щоб уникнути ймовірних небезпек (кілька разів стежку перерізали глибокі провалля, а одного разу вони натрапили на колодязь, що здавався бездонним).
— А ти як думаєш? — запитав Роланд.
— Мабуть, ні, але я не проти це перевірити. — Вона помовчала. — Як гадаєш, чим вони харчуються?
Роланд лише головою похитав. Їхній шлях саме пролягав через казковий скам’янілий сад гострих, мов голка, скель. А трохи віддалік сотня чи більше чорних, схожих на круків птахів розсілися колом на пласкій поверхні столової гори і на її краю та спостерігали за Роландом і Сюзанною, як суд присяжних, очима-намистинами.
— Може, нам варто зійти зі стежки? Побачимо, що за пташки.
— Якщо ми загубимо стежку, то можемо більше її не знайти, — заперечив Роланд.
— Дурниці! Юк легко…
— Сюзанно, я більше не хочу про це чути! — Такого різкого сердитого тону вона раніше від нього не чула. Ні, сердитим вона бачила Роланда багато разів. Але її стурбували дріб’язкові й бурчливі нотки, що прослизнули в його тоні. І трохи налякали.
Наступні півгодини вони йшли мовчки. Роланд штовхав Таксі Хо Фат, Сюзанна в ньому їхала. Потім вузька стежина (Бедлендс-авеню, як вона тепер називала її про себе) пішла вгору, і Сюзанна зістрибнула, порівнялася з ним і рушила далі поряд. Для таких випадків вона розірвала навпіл його футболку і обгорнула нею кисті рук. Тканина захищала шкіру від гострих камінців, але також трохи зігрівала.
Роланд зиркнув на неї і перевів погляд на стежку, що лежала попереду. Його нижня губа була трохи відкопилена, і Сюзанна подумала, що він навіть не здогадується, який свавільний у нього зараз вигляд — як у трирічної дитини, яку не взяли на пляж. Він цього не знав, а вона не збиралась йому розповідати. Можливо, згодом, коли вони озирнуться в минуле на цей кошмар і посміються з нього. Коли вже навіть не пригадуватимуть, чому така жахлива ніч, коли температура надворі — сорок один градус, а ти не можеш спати, лежиш і тремтиш на холодній землі, дивлячись, як на небі час від часу пролітає метеорит, і думаєш: «Лише светр, більше мені нічого не потрібно. Один нещасний светр — і я буду щаслива, як папужка під час годівлі». А ще думаєш, чи вистачить Юкової шкурки, щоб зробити їм обом по парі панталонів, і чи вбити його не означає зробити нещасній тваринці послугу — відколи Джейк пішов на галявину, він ходить мов у воду опущений.
— Сюзанно, — порушив мовчанку Роланд. — Я грубо з тобою розмовляв. Благаю твого прощення.
— Це не потрібно, — відмахнулася вона.
— Думаю, потрібно. Нам вистачає проблем і без того, щоб штучно їх створювати. Без того, щоб тримати одне на одного образу.
Вона мовчала. Дивилася на нього знизу вгору, а він звернув погляд на південний схід, де кружляли птахи.
— Ті граки, — мовив він.
Сюзанна мовчки чекала продовження.
— У дитинстві ми часом називали їх Чорними птахами Ґана. Я ж розповідав, як ми з другом Катбертом кришили хліб для птахів після того, як повісили кухаря?
— Так.
— Ті птахи були точнісінько як ці. Дехто називав їх замковими птахами. Але не королівськими, бо харчуються вони падлом. Ти питала, що вони тут їдять. Може, шукають трупи на подвір’ях і вулицях його замку, тепер, коли господаря нема.