Темна вежа. Темна вежа VII
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #7
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-1164-6
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Темна вежа. Темна вежа VII». Краткое содержание книги:
Сюзанна хотіла комічно застогнати, проте вийшло не дуже переконливо: той стогін був сповнений страху і втоми, таких реальних, що вона злякалася сама. Аж Юк прищулив вуха й озирнувся на них.
— Роланде, чому б тобі не підбадьорити мене хоч трохи?
— Ти маєш знати правду, — відрубав він. — Ми можемо доволі довгий шлях пройти в таких умовах, Сюзанно, проте приємного буде мало. Харчів у візку вистачить на місяць або й більше, якщо розтягти… а ми розтягуватимемо. А коли прийдемо на живу землю, то, навіть якщо вона буде вкрита снігом, пошукаємо тварин. Я на це розраховую. Не тому, що ми зголодніємо за свіжим м’ясом… хоча це теж причина. Але перш за все нам потрібні шкури. Сподіваюсь, що відчайдушної потреби не буде, що до цього не дійде, але…
— Але боїшся, що буде.
— Так. Боюся, що буде. Ніщо так не доводить до зневіри, як постійний тривалий холод… він не достатньо сильний, щоб убити, але завжди тебе супроводжує, крапля за краплею висмоктує з тебе сили, волю і жирові запаси. Боюся, на нас чекає дуже важке випробування. Сама побачиш.
Так і вийшло.
Ніщо так не доводить до зневіри, як постійний тривалий холод.
Удень було легше. Принаймні вони рухалися, розганяючи кров. Втім, навіть о денній порі вона стала боятися відкритих місцин, на які вони часом виходили, де багатомильними обширами розбитого каміння без жодних ознак рослинності гуляли вітри. Подекуди траплялися крутий пагорб чи столова гора, що стриміли до незмінно синього неба, як червоні пальці закопаних у землю кам’яних велетів. Коли вони з Роландом повільно брели під молочно-білими баранцями хмар, що пливли Шляхом Променя, вітер ставав ще пронизливіший. Сюзанна затуляла обличчя руками, потерпаючи ще й від того, що пальці не дерев’яніли цілком — натомість вони наполовину німіли, наполовину горіли, наче в них повтикали сотні голок. Очі наповнювалися водою, і сльози стікали по щоках. Та сліди від сліз не бралися кригою, бо морозу не було. Був лише холод, що поволі наповнював їхнє життя стражданням. За які жалюгідні крихти вона ладна була продати свою безсмертну душу в ті неприємні дні й жахливі ночі? Часом їй здавалося, що для купівлі цілком вистачило б і светра, іншим разом вона думала: «Ні, голубонько, ти надто себе поважаєш, навіть тепер. Ти хочеш провести вічність у пеклі — чи в пітьмі тодешу — заради одного-єдиного светра? Авжеж, ні».
Ну, може, й ні. Але якби диявол, що її спокушав, докинув ще й пару пухнастих навушників…
Справді-бо, щоб зігрітися, їм потрібна була отака дещиця. Сюзанна постійно про це думала. Їжа в них була, вода також, бо через кожні п’ятнадцять миль траплялися колонки, які досі працювали, випомповуючи холодну воду з присмаком мінералів з глибин Поганих Земель.
Погані Землі. Вона годинами, днями, а зрештою і тижнями обмірковувала цю назву. Що зробило ці землі поганими? Отруєна вода? Воду з глибинних джерел аж ніяк не можна було назвати приємною, проте й отруйною вона теж не була. Брак їжі? Харчі в них були — поки що. Згодом, якщо дорогою не зможуть поповнити запаси, могло стати сутужно. Але їй уже в печінках сиділа яловича тушкованка, не кажучи вже про родзинки на сніданок і родзинки на десерт. Проте то була їжа. Бензин для тіла. Що робило Погані Землі поганими, якщо в тебе були їжа і вода? Бачити, як небо на заході спершу золотавіє, потім стає рудувато-коричневим, бачити, як воно стає фіолетовим, а потім зоряно-чорним на сході. Закінчення кожного дня вона чекала з наростанням жаху: думка про чергову нескінченну ніч, про те, як вони втрьох тулитимуться одне до одного, а вітер завиватиме між скель і сердито сяятимуть у небі зорі, була нестерпна. Нескінченні обшири холодного чистилища, голки в руках і ногах, а ти думаєш: «Якби тільки мені светр і пару рукавичок, я б зігрілася. Це все, що мені потрібно, лише светр і пара рукавичок, бо насправді тут не так уже й холодно».
А наскільки холодно ставало після заходу сонця? Нижче тридцяти двох градусів за Фаренгейтом[81] температура ніколи не знижувалася — Сюзанна це знала, бо вода, яку вона ставила для Юка, ніколи не промерзала до денця. Між північчю і світанком було близько тридцяти градусів, а кілька ночей температура знижувалася до тридцяти, бо вранці Сюзанна помітила крихітні кристали льоду довкола краю каструльки, яка слугувала Юкові мискою.
Вона стала роздивлятися його шубку. Попервах переконувала себе, що це лише вправа для мозку, спосіб згаяти час — наскільки швидко відбувався обмін речовин у пухнастика і наскільки добре зігрівала його шубка (густа, розкішно густа, дивовижно густа)? Та мало-помалу розгледіла приховану причину своїх відчуттів: заздрість, що бурмотіла Деттиним голосом. Малому псиську нічо не болить після того, як сонце сяде, га? Атож, не болить. Як думаєш, вийде з тої шкури дві пари рукавичок?
81
Нуль градусів за Цельсієм.