Хроніка заводного птаха
- Автор: Мураками Харуки
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4754-0
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Хроніка заводного птаха». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком його романи «Погоня за вівцею» та «Танцюй, танцюй, танцюй».
Легкий, світлий передзвін, схожий на переливи дзвіночків на санях, не припинявся. Як уранці на Різдво. Здавалось, він спонукав мене вибирати. Трохи повагавшись, я вибрав «вісімку» — просто так, без особливої причини. Комп’ютер одразу затих, і на екрані, немов сувій, розгорнувся вибраний документ.
28
Хроніка заводного птаха № 8
(або Друга невміла розправа)
Ветеринар прокинувся вранці ще перед шостою, умився холодною водою і приготував сніданок. Улітку розвиднювалося рано, і більшість звірів у зоопарку вже проснулися. З відчиненого вікна, як завжди, долинали їхні голоси, а вітер доносив запахи. Цього було досить, щоб ветеринар, не визираючи надвір, міг точно визначити, яка сьогодні погода. Передусім прислухатися, вдихнути повітря — це стало звичкою, приготуванням до нового дня.
Та сьогодні — не такий день, як досі. Звісно, він не може не бути іншим. Адже стільки голосів замовкло, стільки запахів розвіялося. Тигри, леопарди, вовки, ведмеді — їх учора пополудні знищили солдати. Тепер, після того як ветеринар переспав ніч, учорашня подія здавалася частиною побаченого дуже давно виснажливого кошмарного сну. Та все це сталося насправді. У вухах усе ще відбивалися легким болем постріли гвинтівок. Ні, це не був сон. Зараз серпень 1945 року, він у Сіньцзіні, з години на годину сюди нагрянуть радянські танки, що прорвалися через кордон. Це така ж реальність, як умивальник або зубна щітка перед його очима.
Коли затрубив слон, ветеринар полегшено зітхнув. Так, це правда — слони вціліли. «На щастя, командир загону, молодий лейтенант, виявився нормальною людиною — на свій розсуд викреслив їх зі списку на знищення», — думав він, умиваючись. За час перебування у Маньчжурії він зустрічав немало твердолобих фанатичних молодих офіцерів, що завжди його приголомшували й лякали. Здебільшого вони були селянського походження, виростали у 30-ті роки, час депресії, серед жахливих злиднів заражені манією великодержавництва, утовкмаченою в їхні голови. Готові виконувати, ні в чому не сумніваючись, будь-який наказ начальства. Досить від імені імператора звеліти таким парубкам прокопати діру до Бразилії, як вони відразу схоплять лопати й візьмуться до роботи. «Свята простота», — казав дехто, але ветеринар, якби міг, назвав би це іншими словами. А застрелити двох слонів набагато простіше, ніж копати діру до Бразилії. Він, син лікаря, що виховувався в місті й дістав освіту у відносно ліберальні 20-ті роки, їх зовсім не розумів. Однак лейтенант, що командував загоном, незважаючи на провінційний акцент в його мові, був людиною набагато нормальнішою, освіченішою і розумнішою, ніж інші молоді офіцери. Ветеринар збагнув це з того, як той говорив і поводився.
«Принаймні слонів не повбивали — уже за це треба їм подякувати», — переконував себе ветеринар. І солдатам, певне, на душі полегшало. А робітники-китайці, можливо, й пошкодували, бо стільки м’яса й слонової кості дістали б, якби слонів усе-таки застрелили.
Ветеринар скип’ятив воду в чайнику, розпарив обличчя гарячим рушником і поголився. Потім на самоті поснідав: випив чаю і з’їв тост з маслом. Хоча не можна сказати, що з постачанням продуктів у Маньчжурії труднощів не було, їх поки що більш-менш вистачало — на щастя, для ветеринара та його тварин у зоопарку. Скорочення раціону тваринам не подобалося, але порівняно із зоопарками в самій Японії, де продовольство вже вичерпувалося, їхнє становище тут було набагато кращим. Що станеться далі — ніхто не знав, та принаймні зараз ні тварини, ні люди від голоду ще не страждали.
«Що ж зараз роблять дружина й дочка?» — подумав він. Якщо все пішло за планом, то їхній поїзд уже мав прибути до Пусана. Там жив його двоюрідний брат, що працював на залізниці, тож вони побудуть у нього, поки не пересядуть у транспортне судно, яке перевезе їх до Японії. Прокинувшись уранці й не побачивши їх поряд, ветеринар засумував. Не стало бадьорих голосів на кухні, коли, як завжди, вони готували сніданок. Дім стояв пусткою. Був уже не тим, який він любив і якому належав. Та водночас він мимоволі відчував якусь дивну радість, що залишився сам-один у службовій квартирі. Тепер він гостро відчував на собі непереборну силу того, що називається долею.
Доля була для ветеринара хворобою, яку спричинила його карма. Ще в дитинстві він на диво виразно відчував, що врешті-решт його життя визначається якоюсь невідомою зовнішньою силою. Можливо, виною цьому яскрава синя пляма на його правій щоці. Він змалку люто ненавидів це тавро, що відрізняло його від інших людей. Щоразу, коли друзі з нього насміхалися, а незнайомі люди витріщалися на пляму, йому хотілося вмерти. «От було б добре, якби я міг вирізати її ножем!» — думав він. Та з часом, стаючи дорослішим, він поволі навчився ставитися до неї спокійно — як до своєї частини, якої не можна позбутися. Можливо, зокрема, з цього і сформувалася його покірність долі.