Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
Та й Михайликові нагло спати схотілося.
Та й Пилип-з-Конопель уже носом ловив окуні, хоч досі й умів начебто випити чарку горілки, а то й вина, доброго французького бордо з лоз Медока, Грава чи Сент-Емільйона…
Саливон Глек, хоч і вдавав із себе справного вдівця, вже захріп десь у куточку.
Так вони всі поснули б, коли б на порозі шинку не з’явився скривавлений, перев’язаний, ледве живий Іванов-Іваненко, сивий алхімік.
Підійшовши до Михайлика, він стиха сказав:
— Панну Ярину вкрали.
Того ніхто не почув, крім Пилипа, що, швиденько прочунявши, сидів біля сотника та його матінки, стиха продовжуючи далі перекладати їм Бопланів «Опис України».
Пилип і Михайлик, скочивши на рівні ноги, миттю вибігли з шинку геть, а за ними прожогом вилетіла й матінка.
Ніхто й не помітив того, крім Чужої Молодиці, котра мала на все прегостре око.
Аж вона з досади скрасніла, оця Настя Певна, спахнула червоніш від коралів, що їй шию обтяжували, і, щоб погамувати пересердя, заспівала, бо немає ж хутчіших ліків проти сердитого серця, немає ліків над пісню.
Шинкарка співала, бо хотілось мерщій розбудити всіх, хто закуняв у шинку над столами:
Потім промовила, засміявшись:
— Од війни всі хлопці навіжені.
— Це ти про мене? — спитав, прокидаючись, обозний, бравісінько підкрутив рідкі щетинкуваті вуса і додав: — Ти з безвусим цілуватись не схотіла. А ще ж не було такого случаю, щоб перед моїми вусами будь-яка молодичка…
— Чого ж то в них така сила?
— Я вуса ці викохую аж тридцять год.
— Оці?! — захихотіла шинкарочка. — Оці щурячі хвостики?
Настя Певна зареготала, а пан Демид Пампушка-Купа-Стародупський образився, що з ним траплялось останнім часом дуже легко.
— Я ці вуса викохую вже тридцять років! — бундючно повторив пан обозний, вимагаючи до них належної поваги, начебто були то не вуса, а які-небудь полкові клейноди. — Хоч, правда, могли вони вирости й кращі, — додав він і почав пояснювати: — Еге ж! Я ж їх на ніч мию кислим молоком і жовтками з воронячих яєць…
— А ще? — явно шкилюючи, спитала чортова шинкарочка.
— На другу ніч я мажу вуса медом і дьогтем.
— А ще?
— На третю — змащую гадючим салом.
— А ще?
— Ведмежим потом.
— А ще?
— Не скажу, — застидався пан полковий обозний.
— Чому ж?
— Незручно… бо ти ж — пані!
— Ого! — І Настя Певна так зареготала, що попричинювані в шинку віконниці самі собою повідчинялись, мов од вітру. А шинкарка, ледве долаючи сміх, спитала: — І як вони тобі… і як вони… оці щурячі хвостики… зовсім не повилазили?
Пампушка розсердився.
І почав кобенитись.
— Як ти смієш! — гарикнув він. — Адже я — пан Пампушка-Стародупський!
— Що ви кажете! — улесливим голоском, начебто перелякавшись, спитала Чужа Молодиця. — То наш пан обозний — уродзони шляхтич?
— Та не хто ж!
— Могутній володар села Стародупка?
— Еге ж!
— То це про вас іде слава по обох берегах Дніпра?
— Так! — випнув черево пан полковий обозний; гнів його потроху минався.
— Я чула про вас давненько вже. Далеко звідси чула, лепський паночку…
— Звідкіля ж ти прибула до нашого славного міста? — спитав пан обозний, а Настя-Дарина відповіла піснею:
— Золото, а не молодиця! — сказав, прокидаючись, п’яненький з горя Саливон Глек.
— Що ти сказав? — раптом збентежився обозний.
— Скарб, а не жіночка! — в захваті повторив, ще дужче хмеліючи, старий гончар.
— Що ти сказав? Повтори!
— Скарб…
— Ти сказав… ти сказав… скарб?! — тремтячим тихим голосом перепитав Пампушка.
— Еге ж… саме так я й сказав: скарб!
— Ти щось таке… про неї… знаєш? — пошепки й заникуючись, як гетьман Однокрил, спитав Купа. — Ти щось про неї знаєш, пане Саливоне? Ну, скажи! Про оцю нову шинкарочку… щось таке знаєш?
— Уперше бачу сюю вельми лепську молодицю, — відповів пан Глек.
— Ти від мене краще не крийся. Скажи лишень!
— Як перед Богом!
— Мені… мені ти можеш у всьому признатися. Ми ж із тобою, старий друзяко мій…
— Чого тобі від мене треба? — здивувався гончар.
— Скажи: чому це ти ляпнув, що шинкарочка — скарб?
— Ти ж сам бачиш, яка вона лепська!