Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Знаючи все це, як і про офіційну заяву Боярської думи та її спілку з гетьманом Жолкевським, Дмитрій, вигнавши гетьманських послів, вирішив було оружною силою добути столицю. 2 серпня він вдався до рішучого штурму Москви.
Із свідчення очевидця:
«Цар, бажаючи увірватися в Москву або підпалити її, розділив військо на дві частини. З однією частиною, у якій були і руські, пішов у тил руським (військам, вірним Боярській думі, себто тоді ще «Семибоярщині». — В. Ч.) і став обходити Москву на далекій відстані від Троїцької дороги, щоб у Москві не загледіли його руху...»
Але маневр не вдався, Дмитрій підійшов до міських стін запізно, коли вже добре розвиднилося. Він ще встиг підпалити посад, проте розвинути успіх і перейти в атаку не встиг — підоспіли загони воєводи Салтикова і вдарили у спину атакуючим...
І цього удару виявилося досить.
Гетьман Жолкевськиий писатиме боярам, які вже були спільниками поляків:
«А про вора, що називається царевичем Дмитрієм Івановичем, мені, гетьману, з бояри думати... як би того ворога відігнати чи убити».
Після запеклої битви поляків з московитами з одного боку і Дмитрія з його військом з другого настало недовге затишшя, а тоді Дмитрій почав відходити. Аби уберегти від розгрому рештки свого війська. Відходив, на чім світ стоїть клянучи поляків. Не міг збагнути:
— Вони ж мене привели сюди, поляки! У Московію допомогли мені дістатися, визнали мене за законного царя московського престолу, чому ж вони зараз виступають супроти мене?!.
— В таких випадках кажуть: змінилася політична ситуація, — розвела Марина руками. — Мені самій неприємно від такої дволичності моїх співвітчизників, але такі... такі факти. Їм зараз вигідніше виступити проти нас у супрязі з московитами. Доведеться відійти, аби не зазнати краху.
Протрубили відхід...
А тим часом московські бояри і гетьман Жолкевський вирішили переслідувати Дмитрія до переможного кінця. У наказі по їхньому об’єднаному війську наголошувалося: «Щоб крові християнської більше не розливав і земля б у тиші зосталася». А для цього треба було знищити Дмитрія — питання навіть так уже стояло.
Дмитрій спішно відходив, випереджаючи переслідувачів на один день. Гетьман Жолкевський вкупі з московським військом його переслідував. Невдовзі вони підійшли до Ніколи-Угрешського монастиря, де, за їхніми даними, мала перебувати цариця Марина. Виявилося, що там уже й «царик», який встиг утекти з-під Москви.
Коли настав світанок, усе навколо було оточене московським військом та полками Жолкевського — здавалось, миша непоміченою не прошмигне.
Це збагнули й оточені. На ранок перед ними постала дилема: або прийняти бій з об’єднаними силами і накласти у нім головою — але за що, в ім’я чого? — або домовитися з нападниками про подальшу службу вже у них. А заодно й вирішити долю «царика» — нікому за нього не хотілося помирати. Ні руським, ні полякам...
Добровольців у таборі Дмитрія на той ранок не виявилося — Дмитрій і Марина оголосили те зрадою. Але це мало чим могло зарадити справі і вирівняти ситуацію на користь оточеним. Розв’язка невмолимо насувалася. Треба було спішно щось робити.
Марина привселюдно зреклася поляків і свого короля, які зрадили її. Заодно зреклася і свого війська, яке теж її зрадило. Військо похмуро її слухало. Тупцювалися й пирхали коні, під їхніми копитами скрипів сніг.
Сліпучий од сонця, він боляче різав очі, і в Марини по щоках текли сльози — від того блиску і від образи, що її зрадили ті, кого вона вважала найріднішими їй, на чию вірність вона покладалася, як на кам’яний мур...
Що ж, все у світі змінюється. Сьогодні друг тобі друг, а завтра — зрадник і ворог. Вірність у дружбі залежить від багатьох обставин — кому потрібна така дружба.
Як і вірність лише на якийсь там час, доти, поки це буде вигідно.
Того ж вечора свої люди застерегли Дмитрія й Марину: їхнє військо збирається заарештувати «царську парочку» і видати її полякам та руським і такою ціною купити собі прощення. А можливо, й життя. Що ж, і тут вони праві — все у світі купується і все у світі продається... На тім стояв і стоятиме рід людський.
Тієї ж ночі з рештками ще вірних їм людей, переважно козаків, донців та запорожців, — Дмитрій і Марина таємно залишили Ніколо-Угрешський монастир і подалися до Калуги, котра ще зоставалася їм вірною...
Ніч була місячна, іскрився сніг і страшенно скрипів під копитами коней та під полозками саней.