Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
30 червня 1610 року Дмитрій вирушив з Калуги на Москву.
Нарешті, нарешті!!!
«На Москву, на Москву, на Москву!» — аж співала Марина.
Військо Дмитрія складалося з полків гетьмана Сапеги та корогов деяких полковників. Правда, один з сучасників дещо зневажливо напише, що, мовляв, з «цариком» «зібрався весь набрід, шляхти мало, тільки була вона в гусарських корогвах, яких було теж небагато... (Корогва — бойовий прапор у військових підрозділах українського козацтва та у збройних силах шляхетської Польщі в XVI—XVIII ст.; підрозділ складався з 50—120 чоловік.) Зате козаків було без числа».
За деякими підрахунками під прапорами Дмитрія виступили 1600 гусар, тисяча козаків і ще більше інших... Мабуть, таки різного наброду...
Прилетіли гарні вісті, що гетьман Жолкевський, посланий Сигізмундом на Москву, успішно розбив московське військо під командуванням брата царя князя Дмитрія Шуйського — віват, віват!!! Ця вістка стала як цілющий бальзам на рану, збадьорила тих, хто ще сумнівався в успіхові «царика».
Тому й почали на бік Дмитрія переходити деякі міста — вони, як і люди, теж тримають ніс за вітром!
Дмитрій стрімко просувався в напрямку до Москви. Все складалося як ніколи добре.
«На Москву, на Москву, на Москву!» — ладна була виспівувати з ранку й до вечора Марина, як ніколи весела і щасливо-безтурботна.
Нарешті щаслива! Нарешті була впевнена у перемозі!
Відряджаючи з Калуги мужа в похід, наказувала йому, ведучи за міські ворота його коня за вуздечку:
— Як тільки візьмеш Москву, в чому я ні мить не сумніваюся, так відразу ж уводиш мене у Кремль, а я тобі за це народжу сина-спадкоємця, царевича руського...
16 липня 1610 року військо Дмитрія підійшло до столиці і зупинилося в селі Коломенському. Марина Мнішек, зі своїм почтом наздогнала чоловіка теж неподалік Коломенського і зупинилася в Ніколо-Угрешському монастирі. І там стала чекати розвитку подій. Від Дмитрія вже майже з-під самої Москви чи не щодень прилітали на баских конях посланці: царевич ось-ось під малиновий передзвін увійде в Москву, хай цариця його чекає в монастирі. Тільки він візьме Москву, як відразу ж забере до себе й царицю.
Тим часом Василій Шуйський досиджував на престолі останні місяці — перед безславним і насильницьким постриженням у ченці.
Здавалося, шлях на Москву вільний, як вільний і московський престол. І ще здавалося: досить Дмитрію зробити ще одне, останнє зусилля, і він — у Москві омріяній, у Кремлі її державному, яко законний цар-государ...
І Дмитрій як ніколи був твердо впевнений в успіхові свого походу і вже бачив себе на престолі (це ж треба, якийсь там бродяга із Шклова, «худого» роду, ніхто, власне, і раптом — російський цар-государ!.. Таке й уві сні не може приснитися). Але...
Як не щастить, так не щастить. Як бідному женитись, то й день малий.
Ще вчора він нахвалявся всім поставити язика поперек рота (та й самого рота набік повернути), як сьогодні вже й капець прийшов. І не лише нахвалкам, а й справам його. А бодай ти не знав, що сьогодні за день!
Фортуна знову зіграла з ним злий жарт і повернулася до нього спиною.
24 липня до Москви з Можайська підійшов гетьман Жолкевський, явно вороже налаштований до Дмитрія. Хоч ще вчора належав до тих поляків, які підтримували саме Дмитрія, а сьогодні повернув проти нього!
Повідомляв короля, що «всі у Москві поклялись не приймати на царство вора, який називає себе Дмитрієм, а навпаки, битися з ним». І цим звідомленням наче підштовхував його мосць виступити й собі проти Дмитрія-вора.
Хрестоцілувальний запис боярському урядові на чолі з князем Федором Мстиславським (і про це Жолкевський застерігав короля) прямо сповіщав:
«Вора, хто називається царевичем Дмитрієм, на московське государство не хотіти».
Мовляв, з ким завгодно, хоч з чортом-бісом, тільки не з Дмитрієм.
Гетьман став табором «на Хорошевських луках на Москві річці» — за милю від столиці. Став, явно вороже налаштований до Дмитрія, — отакої!
Боярська дума тим часом закликала гетьмана до переговорів «про хороше діло» і просила допомогти їй у боротьбі з вором...
Гетьман зробив усе, аби використати нову ситуацію на свою вигоду та укласти з боярським урядом угоду про запрошення королевича Владислава на російський престол... «Зрадники!..» — лютував Дмитрій. Особливо коли дізнався, що Жолкевський пообіцяв «знищити самозванця, якщо він осмілиться оспорювати у короля щастя». Московити постали перед вибором: або король на їхньому престолі, або самозванець — третього не дано. Навіть поговірка тоді виникла: краще королевичу служити, аніж від своїх холопів побитими бути.