Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Давно відомо (і в ті часи було відомо, і ще й у ранішні): не копай яму ближньому, аби сам у неї не попав. (Чи інша мудрість, теж широко відома: посієш вітер, пожнеш бурю.) І така народна мудрість була перевірена віками, світу землян її подарувала ще Біблія — Книга Книг.
Цього не врахував Лжедмитрій.
І посіяв вітер, забувши про застереження Книги Книг: пожнеш бурю!
Розлючений на касимівського царя Ураз-Мухаммеда, який клявся йому у вірності, а тоді перебіг на бік поляків, заклятих віднині його ворогів, звелів скарати перебіжчика на горло. (Буцімто на татарського князя доніс його рідний синок, який вже давно багнув посісти батькове місце, а батько все барився і не йшов з цього світу!)
А жону і дітей перебіжчика велів віддати «за приставы».
Що й було вчинено.
Це й був той вітер, що його ще Біблія застерігала не сіяти, аби не пожати бурю. Лжедмитрій посіяв.
Ту бурю і використає хрещений ногайський князь Петро Урусов.
Але від Петра Урусова Лжедмитрій якраз і не сподівався смертельного удару, адже він його не так давно порятував від... смерті. Петро Урусов потрапив до хурдиги за вбивство невинної людини — під п’яну руку.
І вже замаячила перед ним шибениця, але за нього заступилася Марина Мнішек — теж на свою голову.
Лжедмитрій зважив на прохання цариці, велівши Урусова помилувати. І того витягли із зашморгу й сказали: живи! Та дякуй цареві Дмитрію за милість! Він дарує тобі життя.
Хрещений ногайський князь і віддячив Лжедмитрію за подароване йому життя.
11 грудня 1610 року «цар Дмитрій» поїхав на полювання — вирішив розважитись-розвіятись — у супроводі ближніх бояр і ногайських татар, яких вважав вірними його царській милості.
Там його і прикінчить Петро Урусов — буцімто за якесь приниження, що його буцімто завдав йому Калузький вор...
«...Выезжал вор из Калуги во вторник, декабря в 11 день, за острог гулять на поле к речке Яченке, а с ним ездили гулять русские люди, да юртовские (ногайські) тотаровья...»
Потім очевидці трагедії розказуватимуть: «за речкою Яченкою, на горке, у креста» лежав самозванець — «голова отсечена прочь, да по правой руке сечен саблею...».
Якщо першого Дмитрія і першого чоловіка Марини Мнішек, прозваного Лжедмитрієм I, убили в Москві у 1606 році, то другого Дмитрія і другого її чоловіка, прозваного, відповідно, Лжедмитрієм Другим (це ж треба все це перенести Марині Юріївні!) убили під Калугою в грудні 1610 року — всього лише через чотири роки після першого...
Відразу ж після вбивства «царя», що його порішив «юртовський тотарин», в місто прибігли ногайці («юртовские тотаровья»), щоб повідомити про те, що сталося на річці Яченці. (Всі, кому не лінь, їздили туди — «того воровского тела смотреть».)
А вже потім козаки вирішили помститися ногайським татарам — це було легко зробити, адже мешкали вони в Калузі окремою слободою.
Їх сікли шаблями й одночасно грабували їхні домівки.
А саме вбивство Калузького вора відбулося так.
За свідченням королівського інформатора, «після обіду він (Лжедмитрій II) відправився верхи на прогулянку, у напрямку столиці...».
Все йшло, як звичайно, дні, що змінювали інші дні, були як дві краплі води схожі на попередні — так легше жити. Коли ніяких перемін немає, а все тече узвичаєно і звично.
Втікаючи з Москви до Калуги, Лжедмитрій II, розуміючи, що він фактично розбитий і все програв, за товстими мурами калузької фортеці, сяк-так зализавши рани — душевні, — загуляв напропале!
Як і в Тушині напередодні втечі. Аби нічого не думати і не сушити голови розпачливим думками на кшталт вічного руського: «Що робити? Хто винен?..» Загуляв. Це, власне, й була його відповідь на тему, що тепер робити. Пити, гуляти, а там... Обставини і час самі покажуть. А поки що нищив де тільки міг іноземців — поляків у першу чергу. Обзиваючи їх зрадниками, і — гуляв. Благо, хмільних трунків та бажаючих розділити з ним застілля серед нижчих бояр та козаків було більш ніж досить.
Марина марно намагалася спинити загули, але чоловік не слухав. І взагалі, велів варті царицю до нього не пускати, аби вона своїми закликами схаменутися не псувала йому настрою. Що й без того поляками під Москвою геть дощенту зіпсований, тож діяв за козацьким принципом: будем пити і гуляти, а смерть прийде — будем помирати.
А що вона прийде — не сумнівався.
Це допомоги йому вже нізвідки було тоді чекати, а смерть із кожної шпарки вилізе — тільки заґався.
Вона й вилізла. І там, де він її і не чекав.
І з’явилася надто швидко. Швидше, аніж він сподівався.
Часто царські гулянки закінчувалися виїздом за фортецю — на простори, де можна було і звіра вполювати — здебільшого зайців, — і на природі душу від міської суєти відвести.