Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Семи... Перша частина складних слів, що означає: той, який має сім однакових одиниць, предметів, ознак і т. ін., наприклад, семибарвний, семиметровий, семипелюстковий, семиповерховий і т. ін. А ще семиборство — легкоатлетичні змагання з семи видів спорту.
Згадаймо: семигодинний, семигранний, семигривенний, семиденка, семиділ (хто береться виконувати одночасно багато справ, не завершуючи жодної), семизір’я, семикласник, семикратний, семимильний (це до щастя намагаються йти семимильними кроками), семипілка, семипудовий, семирічка, семиряча — людина, яка носить одяг із домотканого грубого і нефарбованого сукна і належить до соціальних низів...
У Росії було відоме і таке явище, як «Семибоярщина» — боярський уряд із семи чоловік, що прийшов до влади після усунення з престолу Василя Шуйського і залишив у Росії вельми колоритний слід...
Здавалося, що Смута — протистояння государя з аристократією, — закінчилася перемогою останньої. Цар був скинутий з престолу, силоміць пострижений у ченці, виданий полякам і вивезений ними за межі Московського царства.
Переворот відбувся відносно легко і ніби без пролиття крові — найбільш «благородний» варіант змови. І вовки ситі, і вівці цілі. Збулася давня мрія руської знаті: над нею немає більше царя, повновладна господарка у державі віднині вона. Створено новий уряд без царя. Тепер тільки насолоджуватися так удало захопленою владою! Але країна перебувала в такому стані, що бояри, члени нового уряду, навіть і не бралися ні за що. Тому й не зважувалися вводити нові закони чи щось міняти в керуванні. Та й уряд, дещо зневажливо прозваний «семибоярщиною», був безсилий хоч що-небудь змінити. Розгубилися. Виявляється, взяти владу — це одне, а керувати країною — це вже щось інше. Ніхто з семи бояр не хотів брати на себе відповідальності, старшого не було, а без нього не було і ладу.
Потрібен був... цар.
Виявляється, потрібен був цар, якого «семибоярці» так необачно скинули.
Виявилось... Знать, яка так жадала позбутися сильної руки царя-батюшки, здійснивши переворот, так і не могла впоратися з владою, що негадано опинилася в її руках. Вона, по суті, виявилася яловою.
І ще виявилось. Суть політичного устрою Росії — це монарх, дворянство, Церква і також знать. Вони борються між собою і водночас співробітничають. Якщо хтось один з них захопить владу одноосібно, це нічого доброго не принесе. Бояри-змовники, знаходячись ніби ж при владі, кинулись шукати ту саму... владу. А де її візьмеш, як немає царя?!.
І тоді «семибоярці» заходилися шукати собі царя — замість скинутого. Лжедмитрій II, який ще й мав якусь силу, хоч його воїнство на той час і значно порідішало і навіть ще загрожував Москві, вже нікого не влаштовував.
І тоді аристократія кинулась шукати собі іншого владику. Навіть серед чужих. З будь-яких країв. Який завгодно, аби зумів у них бути царем. (Як говориться, хоч сова, аби з другого села.)
Восени «семибоярці» таємно впустили до Москви польське військо, передали фактично владу в руки керівників польського гарнізону. Ще й пообіцяли вінчати на царство королевича Владислава, сина короля Сигізмунда III. І навіть поквапилися випустити нові монети з ім’ям Владислава — «...государя всеа Русии». За це поляки пообіцяли відігнати від Москви Лжедмитрія.
І все ж переговори «семибоярців» з поляками ні до чого не могли привести. Сигізмунд III таємно бажав московського престолу для себе, а не для сина. До всього ж він вимагав віддати полякам Смоленськ. А тут ще й патріарх Гермоген, який невгамовно закликав врятувати Русь і Церкву від розорення, почав таврувати як зрадників «семибоярців».
Пригрозив їм прокляттям. Заявив, що воцаріння Владислава може відбутися лише після того, як царевич перейде у православну віру, а польський гарнізон залишить Москву. І закликав усіх стояти «за веру неподвижно».
Тряс білою бородою, розмахував посохом, здіймав руки до небес, закликаючи до себе у спільники сили небесні.
«Семибоярці» змушені були позадкувати і здатися — на тому влада у Москві без царя, власне, безвладдя, — і скінчилася. Процарювало-провладарювало «семибоярство» щось близько двох місяців...
До Дмитрія і Марини прибули посли гетьмана Жолкевського з пропозицією відступитися від Московського престолу — за це їм були обіцяні різні милості...
А тим часом уже стало відомо про присягу королевичу Владиславу.
Перший боярин Боярської думи князь Мстиславський, повідомляючи про присягу Владиславу, у грамоті від 39 серпня писав:
«Марину Мнішкову, яка була за убитим розстригою, Гришкою Отреп’євим і з нинішнім вором по московському государству ходить, государинею московською не називати і смути ніякої наперед у Московському государстві не робити і відвести її у Польщу».