Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Десь у темних хащах вили вовки.
Жити не хотілося, але жити треба було. Ще треба. Та й не втрачали втікачі надії на Калугу. То Москва їх зрадила, а Калуга їм допоможе.
Потім виявиться, що цар Дмитрій тоді «вдався до хитрощів». І це засвідчив — очевидно, щоб виправдати свій промах, що його круг пальця обвів уночі «царик», — сам гетьман Жолкевський. У своєму посланні королю.
Він, «царик», нібито удавано погодився із зробленими йому пропозиціями — відмовитись від Москви і взагалі піти з Росії у Польщу, де його король наділить «Самбором або Гродним». Буцімто самозванець гордо відповів:
«Я віддам перевагу службі в селянина і таким способом зароблятиму на шматок хліба, аніж приймати що-небудь від його величності короля!»
Гм-гм... (Марина Мнішек, додавав пан гетьман, теж була такої думки.)
Відповівши так, Лжедмитрій і вдався «до хитрощів». Себто удавано погодився на пропозицію гетьмана, який діяв від імені короля, а сам тим часом «думав про інше і готував усе потрібне для втечі».
Гетьман вирішив захопити «царя і царицю» в монастирі, але доки він чекав ранку, щоб почати повне оточення монастиря, до нього примчав перебіжчик і доніс (невмируще сіє плем’я — перебіжчиків!), що «самозванець, посадивши на коней свою государиню та інших жінок (можна тільки уявити, як глупої ночі глухими просторами під завивання вовків і скрип снігу мчало на конях перелякане жіноцтво! — В. Ч.), утік із царицею і всім двором» з монастиря у ніч на 6 вересня.
Переслідувати його було вже пізно. Та й не було поки що у тім нагальної потреби, адже головні сили «царика» були від нього відірвані. А при ньому залишилися лише козаки та «маленькі бояри». Всі вони подалися до Калуги, і встигнуть примчати під захист її мурів раніше, аніж їх наздоженуть переслідувачі. Але, гмикнув гетьман, щасливої дороги! Довго в Калузі «царик» не просидить. Головне, що врятована Москва, і не сьогодні-завтра царем руським стане поляк Владислав.
Уже опинившись у Калузі зі своїм добре поріділим військом, Лжедмитрій раптом запропонував іншому гетьманові, Яну Сапезі, «прощення» — якщо він, гетьман, повернеться до нього, «царя Дмитрія», на службу. Ні більше ні менше! Зі свого боку Марина Юріївна пообіцяла гетьману заступитися за нього перед королем, якщо той звинуватить його у «зраді».
Гетьман Сапега, посміявшись з тих пропозицій Калузького вора, повідомив короля: якщо його милість йому доручить, то він постарається якомога м’якішими засобами схилити «того франта», сиріч Лжедмитрія, «ввірити себе його милості короля», а для цього він, гетьман, уже послав до Калуги п. Валевського, якому доручив «переконувати самозванця до цього».
А в цей час «Семибоярщина» відправила своє посольство під Смоленськ у ставку короля — для «затвердження присяги королевичу Владиславу».
У Москві вже були готові визнати об’єднання двох держав, якщо престол посяде королевич Владислав, і впустити до столиці польський гарнізон, аби він допомагав їм обороняти її від самозванця.
Дмитрій зі своїми людьми був оточений в Калузі, як ведмідь у барлозі, військами короля. Надії на порятунок уже не було. На останній раді в гетьмана Жолкевського вирішили: ще раз спробувати гуртом умовити Лжедмитрія II та Марину Мнішек залишити Росію, пообіцявши їм навзамін який-небудь «удільчик, у Польщі чи Литві...».
Коли ж вони не пристануть на цю пропозицію, об’єднаному війську взяти штурмом Калугу, оплот Лжедмитрія, його самого скарати на горло, труп, як і труп першого Дмитрія, спалити, попіл зарядити до гармати і вистрелити ним у яке-небудь болото. Що ж до Марини Мнішек, то, враховуючи, що вона все ж таки жінка (та й піддана короля), відправити, не питаючи на те її згоди, під домашній арешт у Самбір.
І на тім поставити крапку в Смуті, що все ще не вгавала в Московській державі...
Але зовсім інші наміри мали Дмитрій та Марина. Обоє вони й не думали здаватися на милість переможців, а ще збиралися «повоювати за свої попрані права».
11 грудня 1610 року.
ПОЛЮВАННЯ ПІД КАЛУГОЮ
Анекдоти вічні, і не суть важливо, який з них і коли народився — в далекому минулому, сьогодні чи ще завтра з’явиться на світі білому.
Суть у тому, що вони несуть нам сьогодні.
Хоча б ось такий, який, звичайно ж, виник у наші дні.
Офіцер велить взводу взяти лопатки і рити окопи.
Наївний солдатик і питає: а для чого треба рити окопи?
— Ворог нападе, нам потрібне укриття.
Тоді наївний солдатик пропонує інший варіант:
— Може, ми самі на ворога нападем, хай краще він риє окопи?!.