Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00247-9
- Переводчик: Александр Иванович Терех
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання». Краткое содержание книги:
В сборник избранных произведений известного американского писателя (род. в 1920 г.) вошли фантастические повести “Марсианские хроники” и “451° по Фаренгейту”, автобиографическая повесть “Вино из одуванчиков” и сюжетно связанный с ней цикл рассказов
Може, він почув удалині бджолине дзижчання в перукарні, де містер Вінескі, що невдовзі мав стати його недругом, ворожив на кудлатих головах клієнтів, орудуючи своєю електричною машинкою. А може, дочув, як ще далі, в безлюдній бібліотеці, ковзали додолу по скісних променях сонця золотаві порошинки, а десь у закутку хтось черкав пером по паперу, промокав чорнило й знову черкав і промокав - то була тоненька жінка, схожа на ув’язнену в тій норі велику самотню мишу. їй також судилося ввійти в життя цього прибульця. Хто зна, може, він і справді дочув ті звуки, що віщували переміну в його житті. А тим часом...
Незнайомець зняв свого високого моховито-зеленого капелюха, втер хусткою чоло й, не дивлячись нікуди, крім сліпучого розжареного неба, промовив:
- Добридень, хлопче. Добридень, песику.
Ми із Псом підвелися з папороті.
- Оце так! Звідки ви знали, що ми тут ховаємось?
Незнайомець зазирнув у свій капелюх, неначе шукаючи там відповіді.
- В одному із своїх втілень я теж був хлопцем. А колись давно перед тим, якщо мені не зраджує пам’ять, мав незрівнянне щастя бути собакою. Але... - Він легенько стукнув ціпком по картонній табличці з написом “Кімнати з харчуванням”, пришпиленій до поруччя веранди. - Ця вивіска правдива, хлопче?
- Найкращі кімнати в цілому кварталі.
- А ліжка?
- З такими м’якими матрацами, що спиш як на сьомому небі.
- А товариство за столом?
- Говірке, але не надміру.
- А їжа?
- Вранці - гарячі млинці, опівдні - пиріг з персиками, на вечерю - фруктовий торт!
Незнайомець вдихнув і видихнув повітря - так, наче нюхнув усієї тієї смакоти.
- Запродаю свою безсмертну душу!
- Даруйте, як ви сказали? - З-за сітчастих протимо-скітних дверей похмуро визирнула бабуся.
- Та це ж так тільки мовиться, мем, - обернувсь до неї прибулець. - Я не мав на думці ніякого блюзнірства.
І зник у домі. Чути було, як говорить він, як говорить бабуся, як він умочає перо в чорнило, щоб записати в книзі пожильців своє ім’я. Ми із Псом уже теж були там, і я, затамувавши віддих, став читати, що пише незнайомець.
- Ч... а...
- Читаємо догори ногами, хлопче? - весело спитав він, на мить затримавши перо над папером.
- Так, сер.
Він узявся писати далі. Я читав:
- ...а...рл...з... Чарлз!
- Еге ж.
Бабуся, підсліпувато мружачись, придивлялася, як він пише.
- Який гарний у вас почеркі
- Дякую, мем.
Перо побігло далі. А я, розтягуючи звуки, читав:
- Ді-і... к... ке-е... не... - І, затнувшись, зупинився.
Зупинилось і перо.
Новий пожилець нахилив голову вбік, приплющив одне око й пильно дивився на мене.
- Ну? - підбадьорив він мене. - То що воно, що?
- Діккенс! - вигукнув я.
- Молодець!
- Чарлз Діккенс, бабусю!
- Я й сама вмію читати, Дуг. Гарне ім’я...
- Гарне? - аж задихнувся я. - Це велике ім’я! Але ж... Я вважав, що ви...
- Помер? - Пожилець засміявся. - Ні. Живий, при доброму здоров’ї і щиро радий, що зустрів тут прихильного читача, знавця і шанувальника!
Бабуся принесла свіжу білизну, я взяв сяквояж, і ми троє вже йшли сходами нагору, коли назустріч нам виплив величезний, як корабель, дідусь.
- Дідусю, - сказав я, дивлячись просто йому в обличчя, щоб побачити, як вразять його мої слова. - Познайомся... Це містер Чарлз Діккенс!
Дідусь зупинився, оглянув нового пожильця від голови до ніг, а тоді міцно потиснув йому руку і промовив:
- Друг Ніколаса Ніклбі[49] - мій друг!
Містер Діккенс трохи сторопів від такого вітання, але швидко отямився, вклонився й сказав:
- Дякую, сер. - І рушив далі нагору.
А дідусь підморгнув, ущипнув мене за щоку й залишив на сходах геть приголомшеного.
У світлій склепінчастій кімнаті під самим дахом, де в розчинені навстіж вікна завівав зусібіч прохолодний вітрець, містер Діккенс зняв своє старомодне довгополе пальто й кивнув мені головою на саквояж.
- Постав де-небудь, Піп... Ти не проти, як я казатиму на тебе Піп[50], га?
- Піп? - Щоки мої радісно спалахнули. - Ох ти ж!.. Ну звісно, я не проти, сер! Піп - це ж чудово!
До розмови втрутилася бабуся:
- Оце вам чиста білизна, містере... е-е...
- Діккенс, мем. - Пожилець заклопотано поплескав себе по кишенях. - Слухай, Піп, здається, я лишився без записника й олівців. Чи не міг би ти...
Я миттю шаснув рукою до нагрудної кишені.
- Щоб я пропав, коли це не “Тайкондерога” номер два! - Друга моя рука тим часом уже ковзнула до задньої кишені штанів. - А оце - “новина - блокнот на кільцях, зручний і практичний”!
49
Герой роману Ч. Діккенса “Життя і пригоди Ніколаса Ніклбі”.
50
Герой роману “Великі сподівання”.