Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00247-9
- Переводчик: Александр Иванович Терех
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання». Краткое содержание книги:
В сборник избранных произведений известного американского писателя (род. в 1920 г.) вошли фантастические повести “Марсианские хроники” и “451° по Фаренгейту”, автобиографическая повесть “Вино из одуванчиков” и сюжетно связанный с ней цикл рассказов
На веранді хтось стояв і докурював передостанню того дня люльку.
- Дідусю, це ти тут!
- Ну звісно, Дуг.
- Ох! Ох, як добре! Ти тут. І будинок тут. І місто тут.
- Та й ти ж начебто тут, хлопче.
- Тут я, справді тут!
Дідусь кивнув головою, поглянув на небо, набрав у груди повітря і вже хотів був щось сказати, як Дугласа нараз пойняв страх і він вигукнув:
- Не кажи!
- Чого не казати, хлопче?
“Не кажи, - думав Дуглас, - не кажи того, що збирався сказати!”
Дідусь чекав.
Вони дивились, і просто в них перед очима дерева розстеляли на лужку свої тіні й перевдягалися в кольори осені. Десь неподалік остання газонокосарка того літа зголювала й зістригала роки, складаючи їх любими серцю валками.
- Дідусю...
- Що, Дуг?
Дуглас проковтнув слину, заплющив очі і з темряви, в яку вгорнув сам себе, вихлюпнув:
- Смерть - це коли ти сам-один на пароплаві і він відпливає й везе тебе геть, а всі твої рідні залишаються на березі?
Дідусь перетравив почуте, придивився до кількох хмарин у небі, а тоді кивнув головою.
- Приблизно так, Дугласе. А чому ти про це спитав?
- Та просто захотілося знати.
Дуглас провів очима хмарину, що пливла у високості й ніколи не була такою, як у цю мить, і більш ніколи такою не буде.
- Що ти хотів сказати, дідусю?
- Стривай, дай пригадаю. Прощавай, літо?
- Так, сер, - прошепотів Дуглас, пригорнувся до цього високого чоловіка поруч і, взявши його стару руку, міцно притулив до своєї щоки, а тоді поклав собі на голову - такою собі короною для молодого короля.
Прощавай, літо!
ДРУГ НІКОЛАСА НІКЛБІ - МІЙ ДРУГ
Уявіть собі літо, якому немає кінця. Літо тисяча дев’ятсот двадцять дев’ятого року. Уявіть собі хлопця, що не хоче ніколи ставати дорослим. Це я.
Уявіть собі перукаря, що ніколи не був молодим. Це містер Вінескі.
Уявіть собі собаку, що житиме вічно. Це мій Пес. Уявіть собі невелике містечко - таке, в яких тепер ніхто вже не живе.
Уявили? То почнімо...
Грінтаун, штат Іллінойс. Останній тиждень червня.
На порозі маленької, на одне крісло, перукарні час від часу гавкає мій Пес.
Усередині містер Вінескі тупцяє навколо своєї жертви - випадкового клієнта, що куняє в кріслі, розморений полудневою задухою.
Там-таки всередині, непорушний, мов чавунна статуя часів Громадянської війни, стою і я, Дуг Сполдінг, дванадцятирічний хлопчина, - стою, дослухаюся до гарячого вітру надворі й чую, як він здіймає хмари гарячої куряви в розжареному, наче пекарня, навколишньому світі, де вже нікому не погано й не добре, а тільки нестерпно жарко, де під деревами лежать хлопці, прилиплі до собак, і собаки - головами на хлопцях, як на подушках, і дерева заколисують їх, безнадійно шепочучи листям: “Більш ніколи нічого не станеться”.
І ніщо ніде не рухається, коли не рахувати важких, повільних крапель із величезної, завбільшки з труну, брили льоду, що помалу розтає у вітрині крамниці господарських товарів. І єдина людина, яка тішиться прохолодою, - це міс Фростбайт, помічниця мандрівного чудодія, засунута в порожнину, видовбану за формою її тіла в тій крижині, де її ось уже третій день виставлено на загальний огляд, і, як кажуть люди, весь цей час вона не дихає, не їсть і не говорить. Оця остання мука, як на мене, для жінки найстрашніша.
Ніщо не рухалось і на вулиці за дверима, крім смугастого рекламного стовпчика на тротуарі перед перукарнею, що поволі обертався, показуючи то білу, то червону грань - вони виникали нізвідки й зникали в нікуди, мовби зблиски між двома таємницями.
- Ану... - Я нашорошив вуха. - Щось наближається...
- То всього-на-всього поїзд, Дуг. - Містер Вінескі клацнув ножицями й зазирнув у вухо клієнтові. - Всього лише поїзд, що проходить опівдні.
- Ні... - Я аж рота розтулив і, заплющивши очі, витяг шию до дверей. - Справді, щось таке наближається...
Здаля долинув пронизливий гудок, самотній і смутний, що аж душу вивертав.
- Ти теж відчуваєш це, правда, Пес?
Пес гавкнув.
Містер Вінескі зневажливо чмихнув.
- Що може відчувати собака?
- Важливі речі. Значні речі. Збіги обставин. Зіткнення, яких не минути. Так каже Пес. І я так кажу. Ми обидва.
- І він, і ти, і ви обидва. Це вже аж четверо, цілий гурт. - Містер Вінескі одвернувся од напівмертвого від літньої спеки чоловіка в білому фаянсовому кріслі. - А мене, Дуг, більше турбує волосся на підлозі. Підмети-но.