Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

З-за кожного куща, монумента чи склепу стирчав уже широкий австрійський багнет. Скісне, несміливе ще, перше місячне проміння відблискувало на широких лезах жовтавим і зеленкуватим. Широким колом австрійці з гвинтівками на руку оточили все кладовище, і коло стягувалося тісніше й тісніше. Вони дали три попереджуючі залпи вгору, і тепер, стягаючи коло, йшли спроквола через могили й надгробки, інколи пострілюючи вгору то тут, то там. Страйком збився тісною групою під монументом «Я уже дома, а вы в гостях».

— Сторожа? — прошепотів Шумейко до Козубенка.

— В два яруси, — похмуро відказав той, — ні чорта не розумію. Вісім чоловік з чотирьох кінців. Очевидно, налапали в пітьмі й пов'язали…

Коло стислося вже так, що гостриці багнетів майже впиралися в людей. Сивоусий кірасирський майор підняв руку вгору і спинив своїх солдатів.

— Дас іст гемахт![380] — сказав по-німецькому і додав якесь незрозуміле угорське прокляття. Закінчив він, немов проказуючи урок, українською мовою. — Ім'ям командування східної сполученої імператорсько-королівської армії, з наказу командувача першого полку сьомої кірасирської дивізії цісаря Австро-Угорщини Франца-Йосифа Габсбурга, його екс-целенції полковника фон Таймо, я, майор Бела Кадель, заарештовую підпільний страйковий комітет залізничників. Запитання є? Претензії є? Дас іст гемахт! Геєн зі ругік![381] Спокійно, вперед!..

Залпи — один, другий, третій — розкраяли завмерлу тишу липневої ночі саме тої хвилини, як стомлені Катрині очі вже сонно замружилися в Зілова на плечі. Катря і Зілов зірвалися як стій. Місяць світив просто в вічі, і вже від нього були тіні —довгасті й невиразні. За залпами розітнулося ще кілька окремих пострілів, і тепер вже сумніву не було — з православного кладовища.

— Наші! — перехопило дух у Катрі. — Наші, Ваня! Біжім…

— Куди? — Зілов владно перехопив її руку. — Ви збожеволіли, Катре! Якщо це засідка, ми тут не допоможемо нічим…

— Але я не можу, я не можу, треба ж дізнатися, що і як…

— Секунду. Давайте обміркуємо…

Постріли припинилися вже, і Зілов з Катрею вирішили таке. Вони все ж підплазують якнайближче до кладовища, розвідають, в чому річ, і коли нещастя, зразу ж повідомлять у місто…

Але ще з гори, ще не вийшовши з затінку мурів окописька, вони вже мали змогу зрозуміти все. Внизу вулицею рота австрійців марширувала від кладовища з гвинтівками за плечима. Але вона йшла не похідним ладом, а перешикувавшися в два каре. В першому каре плечем до плеча, тісно, з руками, закрученими назад, і зв'язані мотузками по двоє — понуро йшли восьмеро юнаків. В сяйві місяця вже було видно не самі зеленкуваті плями лиць, а й вирізнялися кашкети, тужурки й інші прикмети: ясні канти телеграфістів, чорні кашкети вихованців технічної школи, засмальцьовані кепки слюсарських учнів. Зілов і Катря пізнавали кожного з постаті, з ходи, з деталей одежі — то були восьмеро товаришів соробмольців, що несли сьогодні сторожу довкола кладовища під час конспіративних зборів страйкому… В другому каре крокувало п'ятнадцятеро залізничників — до одного чоловіка весь страйкком другого скликання. Шумейко і Козубенко йшли в першому ряду крайні.