Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
— А Шумейко?
— Це ми зробимо так… Прапорщик! Накажіть, щоб вістовий подав негайно мені коня. Ну, да! Як ви не розумієте? Подзвоніть по телефону у комендатуру!.. Значить, ми зробимо так… Шумейко звільнений з залізниці ще навесні, після відходу червоних. Скільки не шукатимуть австрійці його у списках, вони не знайдуть — у них є тільки списки службовців на день страйку. Я зараз же скачу до себе у комендатуру й дзвоню Таймо. Поскільки поміж арештованих є невідома людина — бо, мабуть, Шумейко взагалі відмовиться назвати своє ім'я і навряд щоб інші його виказали, — я зразу ж затребую надіслати його до мене для встановлення особи… Далі все залежатиме від тебе і… взагалі від вас усіх…
— Ну-ну?
— Я пошлю по нього тільки одного козака, звичайно, озброєного — це вже начувайтеся… Підберу якогось сучого сина, якому, коли що, то й морду наклепати не жалко. Єсть у мене там кілька колишніх городовиків. Тільки глядіть же — пс убивать: німці візьмуть десять заложників — страйкарів! Він вестиме Шумейка від станції «алейкою», потім Центральною вулицею, потім Графською — до комендатури… Ти зрозумів?
— Так… — прошепотів Піркес. — Коли?
— Очевидно, не далі, як за годину, ну, дві…
— Коня подано, пане поручику! — відрапортував прапорщик-офіціант.
— Спасибі, прапорщик! Іду. Запишіть все це на мій рахунок. Адьє!
Прощаючись і тиснучи Піркесу руку, Парчевський ще нахилився до його вуха на мить:
— І щоб ти знав: це кафе зовсім ніяке не кафе. В артілі безробітних офіцерів на двадцять столиків кафе вісімдесят три члени. Я не був у льохах з продуктами, але думаю, що там є не тільки гвинтівки, а й кулемети. Ти мене зрозумів? Щохвилини…
— Зрозумів, — сказав Піркес. — Скачи! Я розповім про це. А завтра в цю ж пору тут?.. Бувай, Вацек! Милий! — потис Піркес Парчевському руку. — Он у тебе один з твоїх «Георгіїв» на ниточці держиться — зараз загубиш…
Хвилин з п'ятнадцять Піркес жирував ще в компанії австрійських сестер, Антоніни Полубатченко з подругою та Броиьки Кульчицького. З Полубатченко він згадував Бидлівці у шістнадцятому році, милягу Репетюка і чудія Макара. У Броньки він взяв карти з рук і показав фокус з шісткою треф, яку він знаходив де завгодно. Австрійським сестрам він пообіцяв заграти на скрипці, бо вони виявилися меломанками. Аж після того він щось таке згадав і заквапився, умовившися з усіма зустрічатися тут щодня і разом ходити до театру.
Видершися на вулицю, він стрімголов полетів на передмістя Кавказ — до Стаха Кульчицького і Зіновія Золотаря. Все інше відбулося точно так, як він договорився з Парчевський.
Годині о четвертій в. ночі, коли вже й небо почало бліднути і до світанку зоставалося вже зовсім мало, Стах і Золотар, що сиділи за парканом в садку Зілова, побачили дві постаті, які простували посеред вулиці від станції сюди вниз. Одна з постатей була з гвинтівкою в руці. Вона йшла ззаду.
Тої секунди, як передня постать проминула цей ріг паркана, з гілля явора, що розпластав свої віти через паркан над вулицею, враз щось темне й важке каменем упало просто на голову тому, що йшов ззаду з гвинтівкою в руках. То був Зілов. Він просто сів верхи на живіт козакові і охопив його горло руками. Тої ж секунди Стах і Золотар вискочили з хвіртки і впали зверху. Козак не вимовив і слова. Чи то був приголомшений, чи то просто з несподіванки зомлів.
— Миляги! — розчулився Шумейко.
Козака спеленали мотузом з ніг до голови, на рота наклали кляп. Гвинтівку, шаблю і патрони Золотар негайно ж реквізував. На все це пішло не більше двох хвилин. Ї всі кинулися навтікача.
За рогом їх зустріла Катря — вона стояла на сторожі.
ЗА «ПЕРШИЙ» СНІП
Люди стояли понуро і мовчали.
Толока кінчалася зразу за селом, а далі вже були золоті лани — широкі, розлогі, суцільні. Вони простилалися від лісу й до лісу, а згір'ям спадали до слобідських ставів — може, з двісті моргів, колосок в колосок. Пшениця стояла, мов хащі, росла й тучна — ситий колос звисав обважнілий, стебло похилилося, от-от переломиться: воно вже взялося червоним золотом перестою. Це були ті самі панські грунти, що восени більшовицьким зерном засіяла сільська громада.
Люди стояли мовчазні, бо говорити не було про що. Дядьки дивилися в землю, баби ховали в хустинки мокрі лиця. В гуртку дівчат осторонь перебігав шепіт — нечутний, як подув вітерцю. Дівчата були з граблями — вони саме йшли громадити друге сіно на «людській» луці біля ставка. Пшеницею котилася тиха хвиля, і стебління шелестіло, мов папір. Сонце пішло вже на дугу.