Звіяні вітром. Кн.1
- Автор: Митчелл Маргарет
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-01143-5
- Переводчик: Ростислав Доценко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Звіяні вітром. Кн.1». Краткое содержание книги:
Головне в романі — тема загальнолюдських цінностей і долі людей, захоплених могутнім виром історичних подій.
У переході вона помітила свого сина, що з шаблею в руці зашився в куток. Очі його були заплющені, на личку застигла якась неприродна умиротвореність.
«Боже! Помер! Його залякали до смерті!» — подумала вона в розпачі, але не зупинилась, а пробігла далі, де в кінці переходу біля кухонних дверей завжди стояло відро з питною водою.
Скарлет змочила край килимка у відрі і, набравши повні легені повітря, знов пірнула в повну диму кухню й захряснула за собою двері. Здавалося, цілу вічність вона, кашляючи, крутилася по кухні й безперестану гупала килимком по язиках полум’я, що один за одним схоплювалися навкруги. Двічі займалась її довга сукня, і вона гасила той вогонь голіруч. Їй бив у ніздрі нудотний запах присмаленого волосся, що вільно розметалось у неї по плечах, коли повипадали шпильки. Полум’я за її спиною ширилося в напрямку критого переходу — вогненні змії корчились і вистрибували, і вона, геть знеможена, відчувала, що всі її зусилля марні.
Аж це двері широко розчахнулися, і від свіжого струменю повітря полум’я ще вище фахнуло вгору. Тоді двері лунко зачинились, і в димовому вихорі напівосліпла Скарлет побачила Мелані, як та затоптувала вогонь ногами й молотила по ньому чимось темним і важким. Скарлет чула її дихання, бачила, як вона заточується, згинаючись то вперед, то назад і вимахуючи килимком. На мить перед нею промайнув проблиск її блідого обличчя з примруженими від диму очима. Далі ще одну вічність вони вже обидві пліч-о-пліч змагалися з вогнем, і тільки по тому Скарлет стала помічати, що язики полум’я маліють. Раптом Мелані обернулася до неї і з криком огріла килимком по спині. Круговерть диму підхопила Скарлет і занурила в темряву.
Коли вона розімкнула повіки, то побачила, що лежить на тильній веранді, голова її затишно спочиває на колінах у Мелані, а надвечірнє сонце світить просто в очі. Руки, обличчя й плечі у неї нестерпно боліли від опіків. Негритянські хатини все ще повивав густою хмарою дим, і в повітрі стояв гострий запах паленої бавовни. Скарлет угледіла пасемка диму з кухні і спробувала шарпнутись на ноги. Але спокійний голос Мелані стримав її.
— Лежи тихо, люба. Вогню вже нема.
Якусь хвильку вона лежала без руху з заплющеними очима і полегшено переводила подих, чуючи, як поряд тихенько посапує крізь сон немовля і так знайомо гикає час від часу Вейд. Отже, він, хвала Богові, живий! Вона розплющила очі й подивилась на Мелані. Кучері їй обсмалило, обличчя почорніло від кіптяви, але в погляді іскрилося збудження, а на устах була усмішка.
— Ти чорна, як негритянка,— пробурмотіла Скарлет, зручніше вкладаючись головою на тому, що правило їй за подушку.
— А ти як загримована під негритянку танцівниця,— незворушно відповіла їй Мелані.
— А чого ти мене вдарила?
— Бо в тебе, моя люба, вся спина загорілась. Я й не уявляла, що ти зімлієш, хоча, Бог свідок, ти сьогодні за день стільки натерпілася, що воно й не дивина... Я кинулася додому, тільки-но загнали худобу в безпечне місце у лісі. Мене такий страх брав, коли я думала, що ти з дитиною тут сама. А ці янкі... вони нічого тобі не заподіяли?
— Якщо тебе цікавить, чи не згвалтували мене, то ні,— запевнила її Скарлет і аж застогнала, спробувавши підвестись. Якщо голова у неї спочивала досить вигідно на колінах у Мелані, то про тіло, що лежало на твердих дошках ганку, цього не можна було сказати.— Але вони загребли геть усе чисто, геть усе. У нас нічого не лишилося... А чого ти так усміхаєшся?
— Ми не втратили нікого з родини, й діти наші цілі, і зберігся дах над головою,— мовила Мелані, не приховуючи радості.— А в наші часи чогось більшого не можна й сподіватися... Боженьку, але ж Бо мокрий! Янкі, певно, і його пелюшки поцупили. Він... А що це у нього тут, Скарлет?
Мелані перелякано застромила руку під спину немовляти й витягла звідти гаман. Хвилину вона роздивлялась його, наче вперше зроду побачивши, а тоді залилася сміхом, напрочуд веселим і життєрадісним.
— Ніхто в світі, крім тебе, не здогадався б це зробити! — скрикнула Мелані і, обнявши Скарлет, поцілувала її.— І такої неймовірної сестри, як ти, нема ні в кого на світі.
Скарлет не опиралася цим обіймам, бо була занадто знесилена, бо слова похвальби приємно лестили її себелюбство, бо в темній від диму кухні у неї зродилася більша повага до невістки і щось близьке до справжньої приязні.
«Ніде правди діти,— мусила визнати Скарлет подумки,— коли її потребуєш, вона завжди знаходиться поруч».