Звіяні вітром. Кн.1

Вони залишилися на ночівлю в будинку: полягавши покотом у вітальні, солдати розкошували на м’якому килимі, бо ж тижнями їм доводилося ночувати просто неба на голій землі, притрушеній хіба сосновою глицею. Попри свої брудні бороди й лахи, вони, як люди виховані, могли мило поговорити, пожартувати, підкинути комплімента і взагалі були дуже задоволені, що мали нагоду провести свят-вечір у великому домі, у колі гарненьких жінок, як за давніх часів. Від поважних розмов про війну вони ухилялися, а натомість розповідали всілякі байки, намагаючись розсмішити дівчат, і внесли у цей спустошений і пограбований дім трохи веселощів та святкового настрою, незнаних тут уже багато місяців.

— Майже як давніше бувало, коли до нас з’їжджалися гості, правда? — зраділо прошепотіла Сьюлін на вухо Скарлет. Сьюлін не тямила себе від щастя, знову бачачи поруч Френка Кеннеді, з якого не спускала очей. Скарлет з подивом відзначила, що Сьюлін може бути мало не гарненькою при всій своїй худорбі після хвороби. Щоки у неї порожевіли, очі променилися.

«Вона й справді начебто не байдужа до нього,— зневажливо подумала Скарлет.— І навіть могла б досить вилюдніти, якби завела собі чоловіка, нехай і такого, як ця стара тютя Френк».

Керрін теж трохи ожила цього вечора і вже не так була схожа на сновиду. З’ясувалося, що один з солдатів знав Брента Тарлтона й був біля нього у той день, коли він загинув, тож вона вирішила після вечері докладно поговорити з цим солдатом віч-на-віч.

А Мелані за вечерею просто здивувала всіх, показавши себе незвичайно жвавою і зовсім не соромливою. Вона сміялася, жартувала й трохи не кокетувала з однооким солдатом, що віддячував їй з усією можливою гречністю. Скарлет знала, як важко це давалося Мелані, враховуючи і її кволість, і вдачу, адже вона у присутності чоловіків страшенно ніяковіла. Та й взагалі вона ще ж далеко не одужала. Щоправда, Мелані запевняла, ніби цілком здорова, і працювала навіть більше за Ділсі, але Скарлет знала, як мало у неї сили. Коли доводилося щось підняти, обличчя її полотніло, й вона, бувало, якось так раптом осідала, неначе ноги під нею підкошувалися. Але у цей свят-вечір вона, як і Сьюлін та Керрін, робила все можливе, аби солдатам було якнайприємніше. Саму лише Скарлет гості не тішили.

Вечеря складалася з сушеного гороху, арахісу й печеної сушні з яблук, що їх подала на стіл Мамка, та ще внеску солдатів, а саме — підсмаженої кукурудзи й поребрини. Внаслідок усього цього застільники голосно заявили, що такої смакоти вже бозна-відколи не їли. Дивлячись, як вони поглинають усе це, Скарлет сиділа й тремтіла душею. Вона не тільки рахувала кожен кусень, який гості клали до рота, а ще й потерпала, щоб вони не пронюхали, що напередодні Порк зарізав порося. Тепер поросятина висіла на гаку в комірчині, і Скарлет недвозначно пообіцяла домашнім, що видере очі кожному, хто бодай натякне солдатам про порося або про його братиків та сестричок, надійно схованих у загороді над річкою. Голодна солдатня одним заходом умне зарізане порося, а дізнавшись про живих, реквізує їх для армії. Вона тривожилася також за корову й коня, шкодуючи, що їх не сховали на болоті, а припнули край вигону на узліссі. Якщо інтендантський загін забере всю живність, Тара не дотягне до весни. Такої втрати нічим не відшкодуєш. Що ж до харчів для війська, то це Скарлет не обходило. Нехай військо само себе годує, якщо може. Вона он і своїх не знає як прогодувати.