Звіяні вітром. Кн.1
- Автор: Митчелл Маргарет
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-01143-5
- Переводчик: Ростислав Доценко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Звіяні вітром. Кн.1». Краткое содержание книги:
Головне в романі — тема загальнолюдських цінностей і долі людей, захоплених могутнім виром історичних подій.
— Дайте-но сюди, що це у вас у руці, пані.
Вона зовсім забула про дрібні оздоби, які досі тримала в руці, збираючись їх сховати, і тепер з глузливим усміхом — як їй здавалося, не менш промовистим, ніж у бабусі Робійяр на портреті,— пошпурила їх на підлогу, не без зловтіхи спостерігши, як солдати один перед одним кинулися хапати ті цяцьки.
— Я ще потурбую вас з приводу оцієї каблучки та сережок.
Скарлет міцніше притисла немовля до себе, аж воно опинилося личком униз, від чого побагровіло й заверещало, і зняла з вух гранатові сережки — Джералдів весільний подарунок Еллен. Потім стягла з пальця обручку з чималим сапфіром — Чарлзів презент їй у день заручин.
— Не кидайте. Дайте-но їх мені,— сказав сержант, простягаючи руку.— Ці пройди вже доста поживилися. А що ви ще маєте? — Він пробіг чіпким поглядом по її корсажу.
На мить у Скарлет завмерло серце: їй уже ввижалося, як чужі руки брутально лізуть до її грудей, розпускають шнурівку.
— Це все. Але у вас, здається, заведено розбирати догола свої жертви?
— Навіщо? Я повірю вам на слово,— добродушно мовив сержант, ще раз сплюнув і відвернувся.
Скарлет зручніше взяла немовля й заходилася його заспокоювати, тримаючи одну руку під тим місцем, де було заховано гаман і дякуючи Богові за те, що Мелані має дитину, а ця дитина завинута в пелюшки.
Згори чулося гупання чобіт, протестуюче рипіння пересовуваних меблів, дзенькіт розбиваних порцеляни та дзеркал, прокльони, коли нічого путнього не знаходилось. З заднього двору донеслися вигуки: «Перекрий їм дорогу! Не випускай їх!» — і розпачливе кудкудакання курей, крякання качок і гелгіт гусей. Скарлет шарпнулася, як від болю, почувши відчайдушне вищання, раптом обірване пістолетним пострілом: ясно, що це застрелено льоху. Клята Пріссі! Сама втекла, а свиню покинула. Та хоч би поросята вціліли! І взагалі, щоб усі добігли до болота. Але ж нічого не знати.
Вона мов укопана стояла в холі, коли повз неї з криком та лайкою сновигали туди-сюди солдати. Вейд невідчіпно тримався за її поділ. Скарлет відчувала, як він, притиснувшись до неї, тремтить усім тільцем, але не знаходила в собі сили заспокоїти його. Вона не могла й до янкі озватися бодай словом благання, протесту чи гніву. Вона могла тільки дякувати Богові, що в неї не підгинаються коліна і голова не схиляється перед нападниками. Та коли гурт бороданів почав гамірно спускатися вниз, тягнучи хто що запопав і вона побачила в одного з них Чарлзову шаблю, з уст її вихопився крик.
Ця шабля тепер належала Вейдові. Колись вона належала його батькові, і ще раніше — дідові, а ось цього року Скарлет подарувала її на день народження своєму синові. З тієї нагоди вони влаштували невеличку врочистість, і Мелані навіть сплакнула — з гордощів і жалобних згадок,— а потім поцілувала Вейда й сказала, що він повинен вирости мужнім воїном, таким, якими були його батько і його дідусь. Вейд неабияк пишався цим дарунком і часто вилазив на стіл, над яким висіла шабля, щоб погладити її. Скарлет могла мовчки дивитись, як чужі ненависні руки тягнуть з дому речі, що належать їй самій, але не стерпіла, коли вони загребли те, чим пишався її малий синок. Вейд, який, почувши материн крик, визирнув з-за складок сукні, і сам нараз спромігся на голос та відвагу — він схлипнув лунко, показав ручкою на шаблю і закричав:
— Моя!
— Не смійте її брати! — хутко заявила Скарлет, і собі простягаючи руку до шаблі.
— Не сміти? А то б чому? — озвався солдатик, що тримав шаблю, і зухвало вишкірився до Скарлет.— Ще й як посмію! Це заколотницька зброя!
— Неправда. Ця шабля з мексиканської війни. Не смійте її забирати. Вона належить моєму синові. Це шабля його діда. О капітане! — звернулась вона до сержанта.— Будь ласка, накажіть йому, щоб вернув мені шаблю!
Сержант, улещений підвищенням у званні, ступнув наперед.
— Ану-но покажи шаблю, Бабе,— сказав він.
Солдатик неохоче простяг її сержантові, зауваживши:
— Вона з золотим руків’ям.
Сержант крутнув шаблю в руці і, коли сонце зблиснуло на ефесі, прочитав вигравіюваний там напис:
— «Полковникові Вільяму Р. Гамільтону. Від офіцерів полку. На знак відваги. Буена-Віста. 1847-й». Он як, пані,— обернувся він до Скарлет.— Я сам воював під Буена-Вістою.
— Справді? — холодно озвалась вона.
— Атож. Гарячі там були побоїща, мушу вам сказати. У цій війні я не бачив таких, як у тамтій бували. Отже, ця шаблюка дісталась малюкові від діда?
— Так.
— Що ж, хай вона йому й лишається,— вирік сержант, удовольнившись тими коштовностями та дрібничками, які вже встиг загорнути в хустинку.