Звіяні вітром. Кн.1
- Автор: Митчелл Маргарет
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-01143-5
- Переводчик: Ростислав Доценко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Звіяні вітром. Кн.1». Краткое содержание книги:
Головне в романі — тема загальнолюдських цінностей і долі людей, захоплених могутнім виром історичних подій.
Почувши нараз якийсь шерех, вона аж підскочила і, круто обернувшись, побачила свого позабутого синка, що з округлими від жаху очима скоцюрбився біля поруччя. Він пробував щось сказати, але не міг видобути голосу.
— Вставай, Вейде Гемптоне,— швидко наказала Скарлет.— Вставай і йди зі мною. Мама зараз не може тебе нести.
Малий припав до неї, мов наполохане звірятко, і, вчепившись за широку спідницю, затопив у ній личко. Вона відчувала, як він крізь складки спідниці силкується ухопитись за її ногу. Скарлет рушила вниз, але Вейдові руки заважали ступати, тож вона сердито сказала йому:
— Пусти мене, Вейде! Пусти і йди сам.
Але це не допомагало, він ще дужче хапався за неї.
Вона вже була посередині сходів, коли весь нижній поверх неначе порвався їй у вічі. Всі такі знайомі й любі з дитинства речі, здавалося, шепотіли до неї: «Прощавай! Прощавай!» Її почали душити сльози. Двері кабінетика, де так любила працювати Еллен, стояли навстіж, і виднів крайчик її старовинного бюрка. В їдальні стільці були порозсовувані в різні боки, на столі в тарілках вистигала недоїдена страва. На підлозі лежали клаптюваті килимки, що їх Еллен сама фарбувала й плела. А на стіні висів давній портрет бабусі Робійяр з глибоким декольте й високою зачіскою; довгастий виріз ніздрів робив її обличчя ніби зневажливо скривленим. Все, з чим вона була знайома з найперших своїх літ, з чим поріднилася душею, промовляло до неї: «Прощавай! Прощавай, Скарлет О’Гаро!»
Янкі спалять це все — все дощенту.
Зараз вона востаннє бачить рідну домівку, бо якщо й судилося їй ще на неї подивитись, то хіба з гущавини лісу чи з болота, і побачити високі комини, оповиті димом, і дах, що осідає під вогнем.
«Я не можу тебе покинути, моя домівка,— подумала вона, хоч зуби її цокотіли від страху.— Я не можу піти звідси. Тато не покинув би тебе. Він сказав їм: паліть її разом зі мною. То нехай тепер вони спалять тебе разом зі мною, бо я теж не можу тебе покинути. Ти — єдине, що в мене ще лишилося».
Наважившись на цей крок, вона відчула, що страх її мало не весь розвіявся, і зостався тільки холодок у грудях, наче там закрижаніли всі надії і всі страхи. Коли вона стояла отак, з під’їзної алеї долинув цокіт багатьох копит, почулося подзенькування упряжі й шабель у піхвах, і чийсь різкий голос, що дав команду: «Зсідай!» Скарлет ураз нахилилася до сина й промовила — наполегливо, але незвично лагідним тоном:
— Пусти мене, Вейде, голубчику! Біжи прожогом сходами на тильний двір і звідти на болото. Там Мамка й тітуся Меллі. Біжи щодуху, дорогенький, і нічого не бійся.
Здивований цією зміною в її голосі, хлопчик підвів на неї погляд, і Скарлет аж злякалася виразу його очей — як у кроленяти, що потрапило в сильце.
«Ой Мати Божа! — ревно заблагала вона.— Не дай тільки, щоб його схопила судома. Ні, ні, тільки не перед янкі. Вони не повинні бачити, що ми боїмося». А що хлоп’я тільки ще дужче вхопилося за її спідницю, вона твердо мовила:
— Наберися мужності, Вейде. Це ж тільки зграя клятих янкі, та й годі!
І рушила сходами вниз їм назустріч.
Шерман просувався через Джорджію — від Атланти до моря. За ним курилася в руїнах Атланта, що її, відходячи з міста, піддали вогню сині уніформи. Перед ним лежали триста миль території, якої, власне, нікому було боронити, бо ж малочисельні загони міліції та діди й підлітки з внутрішньої гвардії і не могли чинити серйозного опору.
Це була родюча земля з розлогими плантаціями, на яких схоронилися жінки й діти, старі й негри. Янкі сунули смугою завширшки у вісімдесят миль, грабуючи й палячи все на своєму шляху. Сотні будинків охопило полум’я, у сотнях будинків тупотіли солдатські чоботи. Але Скарлет, дивлячись на зайд у синьому, що з’явилися на порозі Тари, сприймала це не як частку трагедії всього краю. Вона бачила в цьому тільки кривду, заподіяну їй особисто, ворожі дії виключно супроти неї та її близьких.
Вона стояла з немовлям на руках біля підніжжя сходів, Вейд тулився до неї, ховаючи голову у складках її сукні, а янкі тим часом нишпорили по всьому домі — бігли нагору сходами, витягали меблі на ганок перед будинком, багнетами й ножами здирали оббиття, шукаючи захованих коштовностей. А вгорі розпорювали матраци й пуховики, і незабаром у повітрі закружляли пір’їни та пушинки, плавно опускаючись на голову Скарлет. Безсила лють приглушила рештки страху в її серці, коли вона безпорадно дивилася на те, як зайди все плюндрують, трощать і грабують.
Старшим серед янкі був сержант — клишоногий сивуватий чоловічок з плиткою жувального тютюну за щокою. Він перший підійшов до Скарлет, нецеремонно сплюнув на підлогу, попавши й на поділ її сукні, і коротко сказав: