Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
Звичайно Любина не затримувалась довго, як приходила до контори, та й розмовляла здебільшого з цеховим табельником. А то якось прийшла пізніше, наприкінці робітного дня, як табельник уже пішов додому. Побачила, що Павло сам, - і збентежилась, аж оту статечність утратила.
Спитала:
- А... він пішов уже? Я хотіла...
І таке вже, щоб і йти. "
Павло підвів очі від своїх паперів і, вкмітивши її рух, похопився:
- Стривайте! Так, він пішов... Але... але ж я тут є. Чи ви, може, не хочете мене бачити?
В останньому запитанні було щось від його колишньої манери говорити з нею півжартом, півсерйозно, - "дурна звичка" (як він тепер подумав), що перешкодила йому колись, як він востаннє був у Загребельних, сказати цій дівчині про свої почуття, Та заразом! у тоні його мови зазвучала й якась нова нотка, що "перекреслювала" жартівливість.
Любина спалахнула на виду, зрадивши ту середову відповідь, що її словами не змогла висловити, що не дозволила :"й на "півжарт" відповісти "півжартом" же.
- Га? - перепитав Павло з силуваною усмішкою на обличчі, - хотів зігнати з обличчя той смуток, що його поклали на нього заборсані родинні справи. Він відчував, що йому не так легко тепер з Любиною говорити: між ними ж таки стояла ще його хоч внутрішньо й відчужена, але формально законна жінка. Устав із-за столу, підійшов до Любини, що стояла, як кажуть, ні в сих, ні в тих, внутрішньо розіп'ята між потребою таки піти (він же її покинув і одружився з іншою! він зневажив її!) і невтоленною жадобою слухати солодку музику його голосу, отого оксамитного баска, бачити його мужнє й гарне обличчя, хвилясто-кучеряву голову (хоч і з першими прослідками сивини ца висках).
- Ми ж так давно з вами бачились! - подивився дівчині вівічі, пройнявши тим поглядом її наскрізь.
Любина відчула, що він, як гіпнозою, скоряв її тим глибоким, повним уже смутку поглядом, і вже розуміла, що несила їй відірватись від нього, що вона вже вся в його обладі і робитиме те, що він їй скаже. На мить вона заплющила очі, відчуваючи, що голова пішла обертом, що падає в безодню.
Але її язик вимовив:
- Учоріа й позавчора... майже щодня...
- Е, що то за бачення! А мені так часом хочеться поговорити з кимсь близьким... душею й поглядами близьким. Як ото, знаєте, хочеться сказати, що отут болить - він поклав руку на серце, - що отут неспокій, - показав на голову...
- А жінка?
- Ет!.. Я вам прямо скажу: помилку я зробив... фатальну помилку. У мене з нею немає нічогісінько спільного. З нею... і з усім тим чужим м'ені світом. От і сина маю, oт що ж, утіха не велика, коли його виховують у ворожому для України дусі... Так, сталася помилка.
- Якої вже не мюжна виправити, - сказала сумним голосом Любина й підвела на нього свій засмучений погляд. На рясних її віях заблищали сльози.
Павло не зразу відгукнувся на це, та коли обізвався, - сказав:
- А може, й можна.
Узяв її зд руку, тремтливу, гарячу, прихилив усю її безвільно-піддатливу постать до себе. Оглянувся на двері й мовив:
- Може б, ми той... зустрілися десь, поговорили? От хоч би й завтра в міському саду... біля надгробка запорожця Глоби... Знаєте, де це?
Любина кивнула головою на знак того, що знає.
- Ну, от... О восьмій годині. Добре?
Він випустив її руку на догад, що ім треба розходитись.
- А як ваші старі? - спитався. - Мама, Микола Лавронович? Вітайте їх від мене... Чув, що Микола Лавронович занепав на здоров'ї...
Коли Любина пішла, Павло бачив ще її постать у вікно, і та постать теж уже про дещо невеселе говорила: якась пригнобленість у плечах, хаплива нерівність у ході. Чорний жмут коси прикривав тую пригнобленість і викликав у Пав-ловім серці ніжний жаль до скривдженої дівчини, прикрий - до своєї власної долі. Вона ж могла бути давно вже його, тая пишна коса, вони могли бути щасливими... Ех! Є каяття, та...
...У стишеному на вечір міському саду дерева стояли високими тінями, а кущі бузку, що ними густо заріс занед-баний куточок біля надгробкд запорожцеві Глобі, були вже
зовсім сонніІ. І було тихо. тільки десь там, у темному верховітті, вряди-годи ворушилися якісь загадкові шелести: либонь, ґави вмощувалися на сідалі.
Звуки міста доходили сюди приглушено - гудіння й дзенькання трамваїв, позивні поклики паротягів з віддаленого вокзалу. На Дніпрі просурмив низьким альтом пароплав: гу-гу... Недалеко десь там за ацаціями й берестками Англійського скверу...
Перемітько сів на сірому кістяку садової лавки, під одним із бузкових кущів. Серце йому страшенно билось Як виявилось, це було не так леїко відв'язатись від однієї жінки і поєднатися з іншою! Чи він задумав зраду? Не думав так. Було ясно, що в тій родині не буде вже йому спокою й життя, - отже, це тільки спроба саморятунку. А щоб це легше було зробити, треба спертися на іншу жінку, на ту, що її він це тепер йому було ясно завжди любив.