Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
Обмірковував справу і наслухав, чи не чути ходи тієї, що мала сюди прийти. Але покищо не було поблизу аніякісінького шереху. Тільки його серце гатило, як скажене, сми кало у висках. Притиснув виски долонями, заплющив очі. Чекав...
А як вона не прийде? Як не простить йому того, що він її кинув ради іншої? Та й чи вийде щось із цієї зустрічі?
Коли по якомусь часі розплющив очі, перед ним у су-тінях парку стояла знайома постать - Любина.
Таки прийшла! Прийшла, але в усій її постаті, в виразі лиця була нерішучість. Мовчала, немов вагалась або думала, чи варто було їй на це побачення виходити.
Павло підхопився на ноги, чи то зрадівши, чи то злякавшись, що вона прийшла. Ухопив її обіруч за руки, посадив на лавку.
- Мені страшно, любий! - прошепотіла йому в нахилене обличчя Любина. - Ми ж іще так недавно були обоє вільні... Чому ми тоді цього не зробили, Боже ти май?!
- Не бійся! - заспокоював Павло, дарма що й у самого було неспокійно на серці. - Усе буде гаразд. Я розведуся...
- А дитина?
На це питання Павло якось не спромігся відповісти, трохи чи не збентежився навіть. Дитина - це була наче його супроти неї, Любини б то, провина, що не вона, така люба тепер йому й дорога, а інша, чужа й осоружна, стала матір'ю його сина.
Любина боляче сприйняла це його мовчання, але не
запитала вдруге.
"Обминувши" це прикре питання, Павло зазирнув їй у вічі, покаянно шукаючи в тих засмучених очах прощення на свою "провину". І Любина відповіла вимовним, повним відданосте поглядом, а той погляд хоч і з болем, але "прощав" усе-все.
- Любиш? - спитався по якійсь хвилині Павло.
- Ти ще питаєш?!
Тоді він пригорнув її до своїх грудей, трепетнотілу, повну наболілої за ним туги, притулився щокою до її щоки. І руками переплелися. Сиділи якийсь час мовчки: мова була зайва, як через вінця лилася поташ почуття.
- Чи тобі так добре? - обізвався нарешті потиху Павло.
Любина, замість відповіді, зідхнула: їй було добре, вле це все таки було... крадене щастя... в іншої вкрадене... Вона не сказала цього словами, тільки ближче притулилась до свого коханого, але Павло так зрозумів те ЇЇ зідхання.
Над їхніми головами, в темній куделі береста заворушився якийсь сонний птах. Любина стенулась.
- Чого ти? То, мабуть, ґава на ніч умощується, - заспокоїв її Павло.Але й сам відхилив голову від її запашної коси, прислухався й роззирнувся навколо. Не вірилось, щоб ніхто не позаздрив на їхнє щастя - не підглядав, не підслухував.
Поміж стовбурами дерев і кущами бузку видно було, як у саду засвітилися ліхтарі, але о'брідно, де-не-де. Біля них близько ліхтаря не було, але одна біла смуга світла лягла вздовж тії стежки, що веліа до їхньої лавки, досягнувши майже до їхніх ніг. Десь на головній магістралі парку ходили люди, чулися віддалені голоси. Але до них ніхто не зближався. І це їх знов заспокоїло. Ще раз розглянувшись навколо, уже в тому півсвітлі, Паївло наблизив свої очі до спаленого обличчя коханої й притиснувся обережно губами до її губів. І Любина відповіла на це усім своїм єством - нестямно потяглася до любого...
Це був перший їхній поцілунок! "Грішний", украдений в іншої поцілунок!
- Ой, не треба так! - простогнала Любина. - Ой, до чого це доведе?!
Відірвалася від жаданого, болючого-, стріашного. До чого це доведе? Вні же жонатий... не вальний... У нього є жінка... І та жінка може прибігти сюди і вчепитися їй у коси... Очі видере... І матиме право так учинити.
- Усе буде добре! - шепотів Павло- й притягав гаряче тіло дівчини до себе знов, шукав устами її уст. - Ми ж любимо одне одного - це головне! Розумієш - люубимо!
Злилися знову в нестямному поцілункові, що затамував обом подих, спинив биття сердець. Забули все на світі - хай він, той світ, западається!
А коли виходили з парку - як уже була ніч, як місто .вже зовсім стишилось, блимаючи сонними ліхтарями вулиць o- на брамі Павло побачив... Маркела Мітяєва, що йшов "під ручку" з своєю Фроською. Він побачив Маркела, а Маркел його - нахмурив свою чортячу пику. Фатальна зустріч? Ет, чортяка з ним! Однаково повороту до них уже немає!
На щастя, Любина Маркела не знала, а Павло не зав їй, хто то.
Як Перемітько наступного дня повертався з роботи, з дверей його дому вискочив Маркел. Сталося майже так, як тоді, коли він уперше до Мітяєвих заходив. Різниця тільки та, що тоді він, Перемітько, виходив, а Маркел заходив, а тепер навпаки. Але й тоді, і тепер було щось зловісне в цих зустрічах. Скинулись поглядами - і в тих поглядах свінула обопільна непримиренна ненависть. А з огляду на вчорашнє шибнув Перемітькові в голову ще й здогад: